Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

Доповідач Міністерства закордонних справ завершив свою суху повільну доповідь.

«Здається, я божеволію,— подумав містер Таґомі,— потрібно вибратися звідси, у мене починається напад. Моє тіло не приймає ці речі і вивергає їх із себе — я вмираю».

Він важко звівся на ноги і почав пробиратися своїм рядом повз інші стільці та людей. Майже нічого не бачив. «Дістатися туалету». Він побіг проходом.

Декілька людей повернули голови. Побачили його. Приниження. Зробилося недобре під час важливої зустрічі. Втратив місце. Він біг далі, до відчинених дверей, які притримував для нього співробітник посольства.

Паніка одразу ж припинилася. Погляд уже не блукав. Таґомі знову виразно побачив речі довкола. Підлога і стіни перестали колихатися.

Запаморочення. «Поза сумнівом, щось негаразд із середнім вухом. Проміжний мозок. Чомусь активізувався древній стовбур головного мозку. Якийсь минущий органічний розлад. Потрібно думати про щось заспокійливе. Пригадати порядок світу. За що зачепитися? Релігія?»

На думку спало:

Спокійно зазвучав гавот.

Чудово, як чудово!

Ступаєте ви в такт.

Потрібно танцювати саме так.

Шматочок знайомого світу. «Гондольєри», опера Ґілберта і Саллівана[49]. Він заплющив очі, намагаючись пригадати трупу Карта Д'Ойлі — він бачив їхню виставу, коли вони гастролювали після війни. Минущий, такий минущий світ...

— Чи можу я допомогти вам, сер? — запитав співробітник посольства, притримуючи його за лікоть.

— Мені вже краще,— вклонився містер Таґомі. Обличчя співробітника посольства — спокійне, уважне. Без насмішки. «Може, там усі з мене сміються? — подумав містер Таґомі.— Нишком?

Зло справді існує! Воно затягує, як цемент.

Не можу повірити. Не можу витерпіти. Зло не залежить від нашого погляду на речі».

Він безцільно крокував вестибюлем. Із Саттер-стрит долинав вуличний шум, у залі представник посольства щось говорив аудиторії. «Уся наша релігія хибна. Що мені робити?» — запитав він себе. Він підійшов до вхідних дверей посольства, співробітник прочинив їх, і містер Таґомі спустився сходами. Припарковані автомобілі, а серед них і його. Водії стоять, очікуючи.

«Воно є частиною нас. Частиною світу. Воно прокрадається у нас, просотує нашу плоть, розум, серце, землю під ногами.

Чому?

Ми сліпі кроти. Продираємося крізь землю, шукаючи шлях навпомацки своїми писками. Нічого не знаємо. Я відчув це... Тепер я не знаю, куди йти. Можу хіба вищати від страху. Тікати.

Це жалюгідно.

Смійтеся з мене,— думав він, помітивши, як дивилися на нього водії, поки він крокував до свого автомобіля.— Забув дипломат. Він лишився там, біля мого стільця». Усі погляди були звернені на нього. Він кивнув водієві. Той відчинив дверцята, і містер Таґомі заліз усередину.

«Мені потрібно в лікарню,— подумав він.— Ні, повертаймося в офіс».

— «Ніппон-таймс»,— сказав він уголос.— Їдьте повільно.

Він дивився на місто, автомобілі, великі магазини, будівлі, високі і дуже сучасні. На людей. Чоловіків та жінок, які йшли кудись у своїх справах.

Діставшись офісу, він наказав містерові Ремзі зв'язатися з одним із Торгових представництв, відповідальним за кольорові метали, і попросити, щоб їхній представник, відряджений на зустріч у Міністерстві закордонних справ, вийшов із ним на зв'язок, коли повернеться.

Під обід містеру Таґомі зателефонували.

— Напевно, ви помітили, що на зустрічі мені стало зле,— сказав містер Таґомі.— Не сумніваюся, що для всіх це було очевидно, особливо моя швидка втеча.

— Я нічого не помітив,— сказав представник місії, відповідальної за кольорові метали,— але після зібрання я вас не побачив і думав, куди ви поділися.

— Ви дуже тактовні,— безрадісно сказав містер Таґомі.

— Аж ніяк. Я впевнений, що всі так уважно слухали доповідь представника міністерства, що не звертали уваги ні на що інше. Що ж до того, що трапилося, коли ви вже пішли... Ви чули перелік учасників боротьби за владу? Це було на початку.

— Я ще чув частину, присвячену доктору Зейсу-Інкварту.

— Після цього доповідач перейшов до огляду тамтешньої економічної ситуації. На Рідних Островах вважають, що задум Німеччини перетворити населення Європи та Північної Азії на рабів,— а також винищення усіх інтелектуалів, буржуазних елементів, патріотичної молоді і так далі,— це економічна катастрофа. Лише надзвичайні технологічні досягнення німецької науки та промисловості змогли їх врятувати. Чудесна зброя, так би мовити.

— Так,— сказав містер Таґомі. Сидячи за столом і тримаючи слухавку однією рукою, він налив собі чашку гарячого чаю.— Як і інша їхня чудесна зброя — Фау-1, Фау-2 та винищувачі під час війни.

— Це брудна гра,— сказав представник місії, відповідальної за кольорові метали,— усе це тримається переважно на їхньому застосуванні атомної енергії. А також на вмінні відвертати увагу цими їхніми видовищними, мов циркові вистави, подорожами на Марс та Венеру. Доповідач вказував на те, що, попри свою захопливість, всі ці подорожі не принесли жодної економічної вигоди.

— Але вони видовищні,— сказав містер Таґомі.

— Його прогнози похмурі. Він вважає, що нацистські достойники найвищого рангу відмовляються визнавати жалюгідний стан їхньої економіки. Отже, вони сприяють подальшим випадкам авантюрного застосування сили, зменшенню загальної прогнозованості та стабільності. Заворожене коло маніакального ентузіазму, потім страху, тоді продиктованих відчаєм рішень партії... Загалом йому йшлося про те, що усе це, як правило, виводить на чільні місця найбезвідповідальніших і найвідчайдушніших претендентів.

Містер Таґомі кивнув.

— А отже, ми маємо виходити з того, що вибір буде радше найгіршим, ніж найкращим. Помірковані й відповідальні елементи зазнають поразки у цій боротьбі.

— І кого він назвав із найгірших?

— Гайдриха, доктора Зейса-Інкварта, Ґеринґа. Це на думку імперського уряду.

— А хто найкращий?

— Можливо, фон Ширах та доктор Ґеббельс. Але щодо цього він говорив більш туманно.

— Щось іще?

— Він сказав нам, що у такий час ми повинні вірити в імператора та уряд навіть більше, аніж будь-коли. Що ми повинні довіряти Палацу.

— Чи була урочиста хвилина мовчання?

— Так.

Містер Таґомі подякував представнику місії, відповідальної за кольорові метали, і поклав слухавку.

Він пив чай, коли задзвонив переговорний пристрій внутрішнього зв'язку.

— Сер, ви хотіли надіслати повідомлення німецькому консулу,— сказала міс Ефрайкян. Пауза.— Чи хотіли б ви продиктувати його мені зараз?

«Так,— згадав містер Таґомі,— я й забув».

— Зайдіть до мене,— сказав він.

Вона одразу ж зайшла, підбадьорливо всміхаючись йому.

— Вам краще, сер?

— Так. Ін'єкція вітамінів допомогла.— Він замислився.— Нагадайте мені ім'я німецького консула.

— У мене записано, сер. Фрайгер Г'юґо Райс.

— Майн гер,— розпочав містер Таґомі,— я був пригнічений новиною про те, що ваш фюрер, гер Мартін Борман, відійшов. Сльози підступають до моїх очей, коли