Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

Відклавши книгу, вона сказала:

— Тут про це не написано, але я чула, що він мало не параноїк. Огородив свій будинок колючим дротом і живе у горах. До нього важко дістатися.

— Мабуть, воно й правильно, якщо він написав таку книгу,— сказав Джо,— німецькі високі чини просто шаленіють, прочитавши її.

— Він і раніше так жив. Спочатку облаштував усе це, а вже потім написав книгу. Своє помешкання він називає,— вона поглянула на обкладинку,— «Високий Замок». Так він його охрестив.

— Їм не дістати його,— сказав Джо, швидко пережовуючи їжу,— він насторожі. Розумний.

— Я вважаю, що він дуже сміливий, якщо написав цю книгу,— сказала Джуліана.— Якби країни Осі програли війну, ми могли б говорити і писати що завгодно, як колись. Жили б в одній країні і мали б чесну систему правосуддя, однакову для всіх.

На її подив, він розважливо кивнув.

— Не розумію я тебе. У що ти віриш? Чого прагнеш? Захищаєш цих монстрів, цих потвор, які винищили євреїв, а потім...

Вона у відчаї схопила його за вуха. Він кліпав очима від подиву й болю, поки вона підводилась, тягнучи його доверху.

Важко дихаючи, вони дивилися одне на одного. Обоє не могли мовити й слова.

— Можна я доїм сніданок, який ти для мене приготувала? — вимовив нарешті Джо.

— Ти не скажеш? Не скажеш мені? Ти знаєш, про що я, ти розумієш і просто продовжуєш собі їсти, вдаючи, що й гадки не маєш, про що мені йдеться.

Джуліана відпустила його вуха. Вона так їх нам'яла, що тепер вони побуряковіли.

— Пусті балачки,— сказав Джо,— це не має значення. Те саме, що ти сказала про новини по радіо. Знаєш старе словечко, яким коричневі сорочки називали тих, хто надмірно вдавався в філософію? Eierkopf. Яйцеголові. Тому що великі високочолі порожні голови так легко розбивати... У вуличних бійках.

— Якщо я викликаю в тебе таке відчуття, чому б тобі не піти? Навіщо ти лишився тут?

Від його загадкової гримаси в неї мороз пішов по шкірі.

«Даремно я привела його до себе,— подумала вона,— а тепер вже запізно. Я не зможу позбутися його, він надто сильний. Відбувається щось страшне. Воно лізе з нього. А я, здається, допомагаю цьому».

— Що з тобою?

Він простягнув руку, провів пальцями по її підборіддю та шиї, запустив руку під блузку і лагідно натиснув на плечі.

— Зміна настрою. Твоя проблема полягає у... Я можу безкоштовно тебе проаналізувати.

— Тебе б назвали єврейським психоаналітиком,— мляво усміхнулася вона,— хочеш закінчити своє життя у печі?

— Ти боїшся чоловіків, правильно?

— Не знаю.

— Минулої ночі легко було здогадатися. Просто через те, що я...— він урвав себе на півслові.— Через те, що я завдав собі клопоту звернути увагу на твої бажання.

— Через те, що ти переспав із дуже багатьма дівчатами,— ось що ти хотів сказати.

— Але я знаю, що маю рацію. Послухай, Джуліано, я ніколи не скривджу тебе. Клянуся пам'яттю моєї матері. Даю тобі слово. Я буду вкрай обережним, і якщо ти хочеш роздути проблему з моїх попередніх зв'язків, то я не заперечуватиму. Так ти позбудешся своєї нервовості. Зі мною ти розслабишся і станеш досконалішою. І це не забере багато часу. Тобі просто колись не пощастило.

Вона кивнула, трохи збадьорившись, але їй все ще було холодно та сумно, і вона й досі не зовсім розуміла чому.

На початку робочого дня містер Нобусуке Таґомі виділив трохи часу на те, щоб побути на самоті. Він сидів у своєму офісі у «Ніппон-таймс», поринувши у роздуми.

Він іще не встиг виїхати з дому, а вже отримав повідомлення Іто про містера Бейнса. Молодий студент не мав жодного сумніву в тому, що містер Бейнс не швед, а, швидше за все, громадянин Німеччини.

Однак навички Іто у царині германських мов ніколи не справляли особливого враження ані на Торгові представництва, ані на токкока, японську таємну поліцію. «Можливо, цей дурень так нічого й не рознюхав»,— подумав містер Таґомі. Незграбний ентузіазм, підкріплений романтичними доктринами. Постійні підозри і бажання викривати.

У будь-якому разі переговори за участі містера Бейнса та літньої особи з Рідних Островів мали розпочатися вже незабаром, хоч би якої національності був містер Бейнс. До того ж він сподобався містеру Таґомі. Він вирішив, що це, можливо, найнеобхідніший талант для людей на таких високих посадах, як у нього: вміння визначити хорошу людину при знайомстві. Інтуїція щодо людей. Здатність прозирати крізь церемонії та зовнішню форму. Проникати у самісіньке серце.

Серце, замкнене темною пристрастю Інь. Інколи задушене, і все-таки навіть тоді — спалах світла Ян, мерехтіння в самому центрі. «Німець він чи швед, але він мені подобається,— вирішив містер Таґомі.— Сподіваюся, „Зарацен“ допоміг йому. Маю запитати, щойно зустрінемося».

На столі загудів переговорний пристрій.

— Ні,— різко сказав він.— Ніяких обговорень. Зараз час для внутрішньої істини. Самозаглиблення.

Із крихітного динаміка долинув голос містера Ремзі:

— Сер, щойно повідомили з прес-служби. Райхсканцлер помер. Мартін Борман.

Голос Ремзі завмер. Тиша.

«Потрібно скасувати усі сьогоднішні справи»,— подумав містер Таґомі. Він підвівся з-за столу і почав міряти кроками кабінет, стиснувши руки. «Так, негайно відправити офіційне повідомлення консулу Райху. Не надто важливо, це можна доручити підлеглим. Щиро співчуваємо і т.д. Уся Японія разом з німецьким народом цієї скорботної години. А далі? Дуже важливо бути напоготові. Щоб мати змогу без найменшої затримки отримати розпорядження з Токіо».

Натиснувши кнопку, він сказав:

— Містере Ремзі, простежте, щоб ми були на зв'язку з Токіо. Скажіть телефоністкам, щоб були особливо уважними. Ми не повинні пропустити повідомлення.

— Так, сер.

— Я буду у своєму офісі. Скасуйте усі рутинні справи. Завертайте усіх, хто телефонує із поточними питаннями.

— Сер?

— У мене мають бути вільні руки, якщо знадобиться діяти терміново.

— Так, сер.

За півгодини, о дев'ятій, прийшло повідомлення від найвищого достойника імперського уряду на Західному Узбережжі, японського посла у Тихоокеанських Штатах Америки, високоповажного барона Л. Б. Келемакуле. Міністерство закордонних справ скликало позачергове зібрання у будівлі посольства на Саттер-стрит, і кожне Торгове представництво мало направити туди посадовця високого рангу. Тобто у цій ситуації — самого містера Таґомі.

Не