Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

— Сер, здається, ви втомилися з дороги.

— Боюся, що так,— відповів Бейнс,— все це трохи тисне на мене. Багато ділових турбот...

«І не лише ділових»,— подумки додав він.

У нього боліла голова. Чи є тут якісні анальгетики «І. Г. Фарбен»? Він звик приймати їх від головного болю, що віддавав аж у носові пазухи.

— Усім нам потрібно у щось вірити,— сказав містер Таґомі,— ми не можемо знати відповіді. Не можемо зазирнути у майбутнє самостійно.

Містер Бейнс кивнув.

— У дружини має щось бути від головного болю,— сказав містер Таґомі, помітивши, як той зняв окуляри і розтирає чоло,— очні м'язи завдають болю. Даруйте.

Вклонившись, він вийшов.

«Що мені насправді потрібно, то це сон,— подумав Бейнс,— Проспати цілу ніч. Чи річ у тім, що я тікаю від ситуації? Ховаюся, бо це важко?»

Коли містер Таґомі повернувся зі склянкою води та якоюсь пігулкою, містер Бейнс сказав:

— Мені й справді час прощатися і повертатися у готель. Але спочатку маю дещо з'ясувати. Деталі ми можемо обговорити завтра, якщо вам зручно. Чи вам говорили, що до наших переговорів має приєднатися третя сторона?

По обличчю містера Таґомі промайнуло здивування, а потім зникло — і воно знову набрало безтурботного вигляду.

— Про це нічого не було сказано, однак, безумовно, це цікаво.

— Третя сторона прибуде з Рідних Островів.

— Он як.

Цього разу містер Таґомі не виявив жодного здивування. Він залишався цілковито незворушним.

— Бізнесмен поважного віку, на пенсії,— пояснив містер Бейнс.— Прибуває кораблем. Вирушив два тижні тому. Він недолюблює подорожі літаком.

— У літніх людей свої примхи,— зауважив містер Таґомі.

— З огляду на свої інтереси, він добре обізнаний із ринками Рідних Островів. Він зможе проконсультувати нас. І він усе одно їхав у Сан-Франциско на відпочинок. Це не так вже й важливо, але його інформація зробить нашу розмову більш ґрунтовною.

— Так, він зможе скоригувати помилки щодо вітчизняного ринку. Я не був на Рідних Островах уже два роки.

— Ви цю пігулку для мене принесли?

Містер Таґомі схаменувся і помітив, що й досі тримає в руках пігулку та склянку.

— Даруйте. Це сильні ліки. Називаються «Зарацен». Виготовлені фармацевтичною компанією у провінції Китай.

Простягаючи руку, він додав:

— Не викликають звикання.

— Ця літня людина,— сказав містер Бейнс, готуючись прийняти пігулку,— можливо, звернеться безпосередньо у ваше Торгове представництво. Я запишу вам його ім'я, щоб ваші люди не відмовили йому у зустрічі. Сам я з ним не бачився, але, наскільки я розумію, він дещо недочуває і трохи ексцентричний. Потрібно зробити все, щоб його не роздратувати.— Містер Таґомі, здавалося, розумів.— Він любить азалії. Ви б зробили йому приємність, якби прислали когось, хто знається на цих квітах, щоб скласти йому компанію на півгодини, поки ми підготуємо все для зустрічі. Зараз я напишу його ім'я.

Прийнявши пігулку, він дістав ручку і записав.

— Містер Шінджіро Ятабе,— прочитав містер Таґомі, беручи папірець. Він обережно вклав його у свій записник.

— Іще один момент.

Містер Таґомі слухав, повільно обертаючи в руках піалу.

— Трохи делікатний. Цей літній джентльмен... мені трохи незручно. Йому майже вісімдесят. Наприкінці його кар'єри деякі з його інвестицій були не дуже успішними. Ви розумієте?

— Він уже не такий заможний, — сказав містер Таґомі,— і, можливо, отримує пенсію.

— Саме так. А пенсія мізерна. Відтак, він трохи підзаробляє, коли трапляється така нагода.

— Порушуючи якусь дріб'язкову постанову уряду і його бюрократичної машини,— сказав містер Таґомі.— Я зрозумів ситуацію. Він отримує винагороду за надану нам консультацію і не звітує про це у пенсійну службу. Тому ми повинні тримати його відвідини у секреті. Їм відомо лише те, що він поїхав відпочивати.

— Ви дуже проникливі.

— Такі ситуації уже траплялися,— відповів містер Таґомі.— Ми в нашому суспільстві так і не вирішили проблему літніх людей, а з розвитком медицини їх стає дедалі більше. Китай справедливо навчає нас шанувати старість. Однак через німців здається, що наше недбале ставлення до них — ледь не чеснота. Наскільки я розумію, вони вбивають старих.

— Німці,— пробурмотів Бейнс, знову розтираючи чоло.

Пігулка почала діяти? Він почувався трохи сонним.

— Оскільки ви зі Скандинавії, то, поза сумнівом, не раз мали нагоду контактувати з Festung Europa[36]. Наприклад, ви летіли з аеропорту «Темпельгоф». Як вам таке ставлення? Ви — нейтральний. Було б дуже цікаво почути вашу думку.

— Не розумію, про яке ставлення ви говорите,— сказав містер Бейнс.

— До старих, хворих, слабких, божевільних, до всіх тих, хто не приносить користі. Один англосаксонський філософ якось запитав: «Яка користь від немовляти?» Це питання закарбувалося у мене в пам'яті, і я багато про це думав. Сер, немає жодної користі. Якщо говорити загально.

Містер Бейнс щось пробурмотів — цей звук радше був знаком ввічливості і не зобов'язував його ставати на чиюсь сторону.

— Жодна людина не повинна слугувати інструментом для цілей іншої — хіба ні? — запитав містер Таґомі, різко нахиляючись уперед,— будь ласка, скажіть, що думають про це у нейтральній Скандинавії.

— Я не знаю,— відказав Містер Бейнс.

— Під час війни я обіймав невелику посаду у провінції Китай. У Шанхаї. Там, у районі Гункоу, було гетто євреїв, інтернованих імперським урядом. Їхню життєдіяльність підтримувала єврейська благочинна організація «Джойнт»[37]. Нацистський міністр у Шанхаї вимагав, щоб ми вбили євреїв. Я пам'ятаю відповідь мого керівництва: «Це суперечить засадам людяності». Запит відхилили як варварський. На мене це справило враження.

— Ясно,— пробурмотів Бейнс.

«Він намагається викрити мене?» — подумав він. Тепер він був насторожі, його думки зібралися докупи.

— Нацисти,— продовжував містер Таґомі,— завжди описували євреїв як азіатів, що не належать до білої раси. Сер, впливові люди в Японії не могли не завважити цього, навіть члени Воєнного уряду. Я ніколи не говорив про це із громадянами Райху...

— Що ж, я не німець,— перервав містер Бейнс,— і не можу говорити за Німеччину.

Підвівшись, він попрямував до дверей.

— Продовжимо нашу розмову завтра. Прошу мені вибачити, я не можу зосередитися.

Але насправді зараз його думки набули абсолютної ясності. «Мені потрібно вибратися звідси,— усвідомив він,— цей чоловік веде мене на манівці».

— Пробачте глупоту фанатизму,— сказав містер Таґомі, одразу ж підводячись, щоб відчинити двері,— захоплення філософією зробило мене сліпим до потреб живої людини. Секунду.

Він щось крикнув японською, і вхідні двері відчинилися. Увійшов