Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

Потім говорили Сергій Петрович Кедров, командир корабля Новиков, Сергіїв батько, виступали представники делегацій від усіх континентів, вчені, поети. Клацали фотоапарати, дзижчали кінокамери, рухалися стрічки магнітофонів, шелестіли блокноти кореспондентів…

За півгодини проводи закінчилися, і почалося останнє коротке прощання з рідними і знайомими. Сергій не встиг, здавалося, обмінятися з рідними й кількома словами, як з репродукторів корабля пролунав владний голос Новикова:

— Увага! Членам екіпажу — по місцях!

— Сергійку! — скрикнули одночасно мати, Людмила і бабуся Валентина. — Сергійку!

Та екран згасав. Останнє, що врізалося в пам’ять юнака, було бліде обличчя матері і суворо-натхненний погляд батька.

Сергій глибоко зітхнув і кинувся в свою рубку чергового радиста плазмольота. На екрані настільного відеофона вже світилося яскраве зображення плазмодрома.

— Увага! — лунав голос Новикова з репродуктора. — Ввімкнути двигуни!

Десь глибоко під рубкою почулося рівне низьке гудіння.

— Відкрити кругові дюзи! — командував Новиков.

Плазмольот легко піднявся вгору. Сергія все сильніше притискувало до крісла. Зображення плазмодрому на екрані стало швидко зменшуватися, а навкруги з’явилися поля, ліси і гори: плазмольот стрімко набирав висоту.

— Прощавай, Земле! — вигукнув Сергій, почуваючи, як все його тіло сповнюється все більшою вагою. — Прощавай, рідна Земле!

Найбільше на світі — простір: він поширюється на все; найшвидше — думка: вона обганяє все; найрозумніше — час: він розкриває все.

Все більшою вагою наливалося тіло. Мимоволі заплющувалися очі і хотілося спати. Сергій з зусиллям підвів руку і натиснув кнопку внутрішнього автоматичного годинника.

— Десять годин двадцять чотири хвилини! — двічі проказав механічний голос з мікрофона. Значить, минуло близько півгодини з моменту зльоту, а плазмольот все ще продовжує набирати швидкість. Екран передавав чітке зображення плинучої вниз Землі: апарат автоматичного фокусування діяв безвідмовно.

Мелодійно заклацали прилади, і крісло знову на кілька хвилин вирівнялося в зручне ліжко. Відчуваючи прилив крові до голови, Сергій з насолодою витягнув ноги і заплющив очі. Здавалося, так минуло кілька секунд, але шарніри крісла знову запрацювали, повертаючи хлопця в сидяче положення: черговий імпульсний ривок прискорення припинився.

Сергій зробив кілька звичних рухів, і більше не відчув гнітючої ваги тіла.

— Товариші! — донісся схвильований голос Новикова з репродуктора. — Земне тяжіння і переносна швидкість руху Землі подолані. Плазмольот вийшов на прямий курс. Поздоровляю всіх членів екіпажу з успішним виходом корабля в космос!

— Ура! — вигукнув Сергій, підхоплюючись з крісла. З відкритим ротом, безладно розмахуючи руками, юнак несподівано піднявся в повітря, боляче вдарився об стелю каюти і, перекинувшись, став опускатися до підлоги.

— Чіпляйся за крісло! — почувся веселий голос Шао Лі. — Держись хоч за підлогу, друже!

Сергій швидко обернувся до стола, на мить побачив у рамці екрана обличчя товариша, але від різкого руху знову поплив кудись вбік.

— А де твої магнітоходи? — запитав Шао Лі, спостерігаючи за незграбними вправами Сергія. — Чому відразу не одягнув? Було ж попередження, що після виходу на прямий курс постійного прискорення дві — три години не буде.

— Забув, — м’яко вдарився Сергій об пружну стіну каюти, — Про те, що я в першій сфері, забув. А магнітоходи під ліжком.

— Добре, на перший раз я тебе виручу. А там — запам’ятай цю штуку, — ще раз посміхнувся Шао Лі і пішов до Сергія.

Через хвилину Шао Лі з’явився на порозі каюти наймолодшого радиста. Ішов він легко і вільно, хоч на його ногах поверх взуття були одягнуті залізні ластоподібні черевики, а біля пояса висів прилад з акумуляторами. З сміхом і жартами Шао Лі спіймав Сергія за рукав і потягнув у повітрі до ліжка.

— Ух! — полегшено зітхнув Сергій, хапаючись за спинку ліжка. — Легкість надзвичайна, дарма що синця схопив. Буду знати.

З допомогою Шао Лі Сергієві вдалося одягти магнітоходи, і він впевнено став посеред каюти на ноги.

— Сміливіше рухайся! — підбадьорював Шао Лі. — Завжди тримайся цієї металевої стежки в каютах і коридорах.

— А коли самому захочеться поберкицькатись в повітрі? — вже весело посміхнувся Сергій.

— Для цього є тут дослідна камера при біологічній лабораторії. Там Олексій Платонович вивчає поведінку живих організмів в умовах невагомості.

— Ах, так, — згадав Сергій. — Я ж обіцяв дідусеві Курганову налагодити кінозйомки його вихованців.

— Добре, — сказав Шао Лі. — Іди до нього, а потім приходь у Великий зал пульта управління першої сфери. Там збереться весь екіпаж корабля.

Сергій мимоволі поглянув на головний екран. Земля вже нагадувала тенісний м’яч і продовжувала швидко зменшуватись, світячись все слабше. Не вірилося, що на цій маленькій планеті є величезні континенти і океани, живуть мільярди людей. Десь там, далеко-далеко, в трудовому ритмі заводів дихає залізобетонними грудьми його місто, живуть і думають про нього рідні…

— Не сумуй, — перехопив погляд юнака Шао Лі. — Все буде добре. А діда твого, Юрія Чуєва, ми обов’язково знайдемо. Впевнений у цьому.

Клишоного переставляючи ластоподібні черевики, Сергій пішов коридором. І лише тут, співставивши положення стін, підлог і перил з показаннями електромагнітного нівеліра, зрозумів, що тепер він рухається, немов муха по стіні: в умовах Землі його тіло було б перпендикулярним до площини вертикальних підлог.

Та Сергій відразу ж забув про це і попрямував у біологічну. Олексій Платонович Курганов, спритно переміщуючись на магнітоходах, порався біля вольєрів з тваринами. Там ще не вщух переполох, викликаний