Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

— Це не шкідливо для них, Олексію Платоновичу?

— Так, це не санаторій для звірят. Але вони повинні згодом пристосуватися. Адже я допомагаю їм, і вони розуміють це. — Курганов натиснув на столі кнопку, і у всіх клітках зверху спустилися сітки, м’яко притискуючи тварин до підлог. Тварини затихли і заспокоїлися.

Сергій обійшов всі кіноустановки, перезаряджаючи апарати і збираючи зняті плівки.

— Товариші! — долинуло в цю хвилину з внутрішнього відеофона лабораторії, — Всім членам екіпажу зібратися у Великому залі верхнього пульта управління!

Сергій першим зайшов у Великий зал, та, не знаючи, де йому зайняти місце серед старших, став за товстою колоною плазмопроводу, спостерігаючи за всіма, хто входив і сідав перед великим екраном. Обличчя астронавтів спокійні і зосереджені. Головний інженер Синицин, що зайшов останнім, дещо розгублено позирає навколо. Лаборантка Лариса Лескова нахиляється до лікаря Лізи Бирюк, шепоче щось смішне, а Синицин червоніє і безпорадно вказує на магнітоходи: ще не оволодів, мовляв, новою технікою. Сергієві дуже подобається розгубленість досвідченого інженера і дружні жарти старших. Значить, не він один ще спотикається в залізних черевиках.

— Товариші! — підвівся біля великого екрана Новиков. — Наш плазмольот вийшов на прямий курс і йде вже з швидкістю двісті п’ятдесят-триста кілометрів на секунду. Перші години польоту показали, що екіпаж добре переносить велетенські прискорення. Прилади працюють нормально. З Землі одержані перші поздоровні телеграми від Наукового Центру, наших рідних і близьких.

По залу хвилею прокотився збуджений шум, пролунали оплески, дзвінкі радісні голоси. Новиков, посміхаючись, зачекай кілька хвилин і вів далі:

— Та нам, товариші, треба майже в тисячу разів збільшити швидкість. Ми повинні дістатися в район Всесвіту, де чекають на нас потерпілі, за три місяці. А коли ми тимчасово відмовимося від деякого комфорту і не пошкодуємо сил, ми зможемо дістатися до плазмольота Чуєва навіть за сімдесят-сімдесят п’ять днів і наблизимо майбутню зустріч.

— Дайош майбутнє! — вихопилося в Сергія.

— Згодитись легше, ніж зробити, — примружив очі Новиков. — Кожен повинен підготувати себе до важкого випробування. Звичайно, імпульсивними амортизаторами третьої сфери ми ефективно будемо боротися з впливами імпульсивних прискорень, але все ж при такому стрибкові в космос всім буде нелегко. Почнеться подорож у часі. Дотепер ми лише говорили про це, робили імовірні припущення про стан людини при такій швидкості. А тепер ми переходимо до практики. Все підготовлено, друзі. Автоматичні прилади будуть стежити за станом здоров’я кожного з вас, і при першому погіршанні виключать прискорення корабля.

— А як довго доведеться лежати в амортизаторах? — не втерпів Сергій.

— Дванадцять годин на добу. Не підряд, звичайно, а з шестигодинними перервами після шести годин прискорення. Під час перерв постійне прискорення буде значно меншим, але зовсім не припинятиметься. Воно буде таким, що невагомість зникне, і під час перерв ми відчуватимемо тяжіння навіть трохи більше, ніж на землі. Зрозуміло, юнго?

— Нам-то зрозуміло, — зітхнув академік Курганов. — А що я скажу своїм звірятам?

— Що треба трохи потерпіти. Вони ж у вас все розуміють.

— Аякже! — посміхаючись, кивнув сивою головою втішений такою оцінкою своїх вихованців Курганов. — Я їм так і скажу!

Розквітли лагідні посмішки.

— Розпорядок такий, — вів далі Новиков. — Зараз перші дві години — на фізкультуру, душ, обід і відпочинок. Потім на шість годин — в амортизатори. Це буде одночасно і глибокий сон для всіх, крім вахтових.

Новиков ще щось кілька хвилин пояснював, та Сергієві не давала спокою думка: коли ж, нарешті, вдасться прочитати другу частину записок майора Новикова? З цим запитанням він і підійшов до Івана Германовича, коли всі розійшлися в своїх справах.

— Уві сні й прочитаєш, — знайшов вихід Новиков. — Візьми ось книжечку, а в біологічній лабораторії попроси гіпнопедичний автомат. Поки спатимеш, він тобі за дві-три години всю її прочитає. Проснешся і все знатимеш. До речі, Сергію, коли буде вільніше, в такий спосіб треба тобі вже й інститутськими знаннями оволодівати. Про предмети і їх програму домовся з Добробасом. А зараз бери свою спокусу та не квапся читати. Чекаю тебе в фіззалі. В настільний теніс граєш?

— Я в школі та на заводі боксом захоплювався, — знітився юнак. — Не так щоб, а готувався…

— Та це ж чудово! — жартома вдарив його кулаком у груди Іван Германович. — Ти й будеш моїм партнером на рингу. Я ж з дитинства бокс полюбляю. Хоч мені й за сорок, а з такими пташенятами я ще повоюю. Раз — і нокдаун!

— Це ще побачимо! — на весь зал гукнув Сергій. — Десять раундів витримаєте?

— Я в першому перемагаю, — підморгнув Новиков. — Іди готуйся, приречений на поразку!

— Ну, я ж вам! — махнув кулаком хлопець і, як міг швидко, почовгав магнітоходами до ліфта третьої сфери.

…Сергій міцно спав, не відчував, як сяюча куля плазмольота набирала кожної миті все більшої швидкості. Кабіна амортизатора в коротку мить імпульсивного прискорення відходила «назад», мов затвор гармати після пострілу, потім плавно поверталася на місце. Знову і знову. Тихе колисання приспало юнака, і він спав сном здорової людини. І даремно найчутливіші прилади намагаються вловити слабкість в його тілі. Минають хвилини, години. Але що це? Стрілки приладів заворушилися, посилаючи сигнали в центральну біологічну лабораторію.

— Підняття тонусу серця? — здивовано розглядає блискавку-кардіограму академік Курганов. — Чи не надумав наш юнга прокидатись?

— Це в нього сон такий активний, — посміхається командир корабля Новиков. — Він же, як кажуть, спить і чує: слухає записки мого батька по гіпнофону. Захопився — от вам і підняття тонусу.

Так, Сергій спав і слухав механічний голос гіпнофона. Апарат читав записки майора Новикова. З сторінки на сторінку