Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

Разом з ним я захопився спостереженням незвичайного явища, яке передавав екран.

Хвилину тому ракета-торпеда швидко летіла над хвилями, немов хижа літаюча акула. А тепер вона вже зникла і замість неї в тому ж напрямі летить над хвилями величезна, як двоповерховий будинок, сяюча куля. Я вмикаю ще ряд сигналів-команд, і голуба куля по плавному еліпсу підіймається вгору, досягає хмар, сповільнює швидкість, а потім летить назад, до човна, мов незвичайний бумеранг.

Минає кілька хвилин, і сяюча куля з торпедою всередині непорушно зависає над «Акулою», з якої наші моряки вже виводять арештованих диверсантів.

За кілька хвилин все скінчено. Перед очима всіх учасників події з неба до води опустилася велика голуба куля. В кількох метрах від води вона зупинилася, з тихим тріском лопнула і зникла, а на гребені хвиль шубовснула восьмиметрова сигара реактивної торпеди. До неї відразу ж підійшов катер з мінерами і лікарями. Скоро з зарядної камери добули і Курта, напівобгорілого, але живого.

Доповівши генералові про виконання завдання, я одержав нове: мені треба було негайно вилітати новим курсом. Рівно о десятій я мав настроїти геосітку апарата на квадрат 1207. О пів на одинадцяту вже мав бути на міжпланетному плазмодромі і поступити в розпорядження командира корабля-плазмольота космонавта Чуєва. Додаткові роз’яснення мені передавали вже в польоті.

…Так закінчилася ця моя незвичайна операція по врятуванню льотчика-випробувача «райдуги», мого друга капітана Кравченка. Це було лише кілька днів тому, а тепер я вже готуюсь до польоту на плазмольоті в міжпланетний простір. Чекістові і тут роботи вистачає. Вчора був на зв’язку з Забраловим. Те, про що він мені розповів, викликає не тільки тривогу. Невже й справді серед 9 чоловік команди є ворог? Ця думка не давала мені вночі спати, я й зараз «не в формі». Добре, що в мене сьогодні — вихідний. Побуваю дома, побачу сина, дружину і відпочину.

Коли я тепер знову сяду за записки — не знаю. Роботи стільки, що не до цього.

Прочитавши записки майора Новикова раз і вдруге, Сергій ще довго сидів у задумі. Було таке відчуття, немов він сам ось зараз повернувся на «райдузі» з моря і тепер згадує всі незвичайні події в найдетальніших подробицях.

А що сталося потім? Які пригоди супроводжували майора Новикова і діда Юрія в космосі?

Сергієві зовсім розхотілося спати, та все ж він спробував лягти, закрити очі і хоч на годину задрімати. Непомітно для себе юнак міцно заснув і довго потім не міг зрозуміти, чого від нього хоче Людмила, торсаючи за плече.

— Оце так космонавт! — сміялася сестра. — Так і відліт можна проспати.

— Відліт? — схопився Сергій. — Вже?

— Передавав Новиков, щоб ти йшов на станцію біохімічного захисту, — вже без посмішки говорила Людмила. — Тепер тебе побачимо лише по відеофону при прощанні…

Сергій погано пам’ятав, що він казав у ці десять-п’ятнадцять хвилин рідним, що говорили вони йому. В пам’яті залишилися зажурені обличчя матері і сестри, підбадьорююча посмішка батька, сльози в очах бабусі Валентини.

— Ну, досить, досить! — говорив батько до родини, бачачи, як зрадливо затріпотіли вії сина. — Іди. Ми не будемо проводжати. До побачення, синку.

Здавалося, що все це було дуже давно. Перші ж години в непорушному ще плазмольоті перетворилися в роки чекання. Чекання відльоту, чекання невідомого…

…Пролунало мелодійне клацання вимикача, і дороге, рідне обличчя матері повільно згасло на екрані. Сергій зітхнув і мимоволі опустив голову, горло стисла спазма.

Мати! Дорога, рідна, найкраща! Вона завжди відходила від екрана останньою або мовчки чекала кінця побачення, і кожна риса її обличчя, згаснувши на екрані, з новою силою оживала в серці сина. Мати!

Тільки за ці останні десять годин перед відльотом, коли всіх членів екіпажу вже не випускали з плазмольота, Сергій зрозумів все значення краси і сили материнської любові, ціну її турбот.

Батько, противник будь-яких «сентиментів», запам’ятовувався Сергієві в ці години новою, достоту незнайомою людиною. Зникла його постійна суворість і розсудливість. Він жартував, згадував різні веселі пригоди з своїх польотів на Меркурій, сипав дотепами. Сергій розумів, що батькові нелегко, що він намагається останні побачення зробити світлими, потроху готуючи його до невідомих випробувань. І Сергій був вдячний батькові за це. В останні години перебування плазмольота на Землі і Людмила стала іншою. Сестра часто приходила з почервонілими очима, тепло і щиро згадувала спільні дитячі пустощі. Сьогодні вона показала Сергієві старий шрам на руці від стріли, пущеної братом років десять тому під час гри в індійців.

Тепер вже закінчувався і карантинний строк. Побачення через чудові прилади з дорогими людьми все ж не були повними, і від цього зростала і поглиблювалася туга. Скоріше б в космос, чи що?

Сергій зробив крок до дверей, бажаючи ще раз обійти плазмольот, як раптом екран засвітився і голос чергового радиста міжпланетної станції зв’язку Олега Денисова сказав:

— Сергій Чуєв? Комсомольський привіт! Тебе викликає рідне місто.

У мікрофоні почулося спершу чиєсь часте дихання, потім на екрані привітально змахнула тонка рука і зникла.

— Хто це? — схвилювався юнак. — Підійдіть до екрана.

— Спершу вгадайте! — була весела відповідь.

— Голос знайомий, а хто, не знаю.

— Це я! — з’явилася на екрані білява дівчина з голубими очима. — Пам’ятаєте?

— Осуджений ніколи не забуває суддю, — широко посміхнувся Сергій, пізнавши в дівчині свого обвинувача в міському парку… — Здрастуйте… А от імені вашого я так і не взнав.

— Ліда Копанюк, — просто сказала білява. — Ви не забули нашого вироку над