Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев
— Ось! — кричав Клейн, вказуючи в море на якесь низьке темне громаддя, затягнуте пеленою дощу. — Ось вам, капітане, і база «Кайзер». Вона повинна йти під американським прапором. Та ні біса не видно. Давайте світлові сигнали!
Але капітан дивився кудись вбік. Його обличчя з кожною секундою блідло, очі витріщалися від жаху. Всі мимоволі прослідкували за його поглядом. З лівого борта вся половина неба швидко ясніла, у водяному тумані тьмяно засвітилося сонце.
— Майн гот! — нервово прошепотів капітан. — Чому сонце виявилося за кормою?
З Клейна немов вітром здуло пиху. Тривожним поглядом він дивився вперед. Злива і гроза припинились відразу, немов підкоряючись паличці невидимого мага. Та дивним було те, що ніяких хмар, які б відходили вдалину після грозової зливи, ніде не було. Сліпуче сонце і чисте блакитне небо з’явилося враз, і, якби не сяяла багатокольорова райдуга на небосхилі, нізащо не можна було б сказати, що тут кілька хвилин тому буяла гроза.
Мружачись від сонця, Клейн повернувся назад і застиг: проти носа човна, за милю від нього, грізно підіймалися над хвилями могутні обриси радянського підводного атомохода. Спантеличено озирнувшись, він побачив на горизонті праворуч незнайомий скелястий берег.
— Капкан! — захрипів Клейн. — Негайне занурення!
— Який чорт — негайне? — тихо, немов боячись, що його почують на атомоході, відповів капітан. — Водяні камери пробиті. І так ледве спливли. До того ж нас вже помітили і при зануренні вмить висадять в повітря. Одна надія — надводна швидкість і сонце, яке світить радянському атомоходові в лоб…
Капітан поспішно вийняв з кишені портативний радіотелефон і нервово заклацав кнопками. Човен повільно, немов крадучись, розвернувся на сонці і раптом різко плигнув уперед в напрямі до нейтральних вод.
— Ось вона, наша техніка — вже посміхався Клейн до Кравченка, вказуючи на високий пінястий бурун, за яким швидко ховалися обриси радянського атомохода.
Човен шалено рвав дрібні хвилі, стрімко мчав прямо на сонце. А воно раптом роздвоїлося: одна його частина залишилася на небі, а друга метеором полетіла назустріч човнові.
— Кульова блискавка! — істерично завищав Клейн. — Всім — в човен!
Але до люка ніхто підійти не встиг. Величезна таємнича куля, сяючи блідо-блакитним світлом, плавно спустилася на хвилі перед носом човна.
— Ліво на борт! — в нестямі командував капітан.
Човен різко звернув ліворуч і став обходити вогняну кулю, коли з неї вгору піднявся ледь помітний голубий промінь. Повільно, немов прицілюючись, він нахилився, впав на носову частину човна і зник у хвилях. Човен різко хитнуло. Навколо піднялися стовпи гарячої пари. А коли вона розвіялася, Клейн з жахом побачив, що майже третина човна, відрізана променем, зникла в хвилях, а човен іде по колу, високо підіймаючи корму.
— Стоп! Стоп, машини! — кричав у трубку капітан, не відводячи очманілого погляду від жахливої кулі.
— Та це «райдуга»! — закричав раптом Курт, вискакуючи з перев’язаною рукою на палубу. — А-а-а-а…
Курт вихопив пістолет, майже впритул вистрелив у Кравченка і мовчки плигнув у люк човна. Кравченко, схопившись за груди, впав на палубу.
29 травня. Хто сміється останнім
В той момент, як Роман впав пораненим на палубу піратського човна, я спрямував «райдугу» просто на шпигунів, і вони всі з переляку витягнулися поряд з Романом. Вимкнувши «райдугу», я кинувся перш за все до свого друга. Поки я перев’язував йому поранені груди, він сказав, що Курт, напевне, збирається втікати з його апаратом. Не встиг я подумати про те, як це Куртові вдасться, як відчув, що палуба під ногами стиха рухається. «Акула» знову розверталася носом у бік нейтральних вод. Потім з правого борта почулося ревіння реактивних двигунів і в повітря шугонуло сигароподібне тіло ракети-торпеди. Набираючи швидкість, вона пронеслася над гребенями хвиль і скоро зникла з очей.
— Це він! В торпеді, з моїм апаратом! — з докором поглянув на мене Роман. — Доганяй!
Спершу я навіть розгубився: кинути Романа напризволяще я не міг, а дати втекти шпигунові — це вже було занадто. І раптом я згадав пораду Забралова про налагодження зв’язку між «райдугами».
— За якою схемою включене загороджувальне поле на твоєму апараті? — запитав я Романа.
— За схемою ГР-Б2-Х, каскад шістсот чотирнадцять — поспіхом відповів Роман, вже догадуючись про те, що я хочу зробити. — Давай швидше!
Налагодити зв’язок з «райдугою» Кравченка по відомій схемі було справою кількох секунд. А за хвилину я вже показав Романові на екрані кишенькового відеофона торпеду з втікачем. Потім я посилив яскравість пронизуючого зображення і картина стала чіткішою, ближчою. Курт Вурст, незручно зігнувшись, лежав у циліндричній камері торпеди і невидючими очима з жахом дивився в нижній куток. Туди він кинув страшний апарат Кравченка, загорнувши його в гумовий плащ. Жовтоокий, мабуть, зрозумів, що апарат почав працювати і що це не віщує йому нічого доброго.
— Як себе почуваєте, Курт? — запитав по відеофону Роман. — Це я, Кравченко, вас питаю!
Обличчя шпигуна спотворив забобонний жах. Дико завивши, він пустив очі під лоба і змовк.
— Не любиш цього, виродок? — суворо посміхнувся Роман. — Це тобі не пиво на збіговиськах «Сталевого шолома» дудлити!
А я послав сигнали на включення граничних полів в апараті Кравченка.
Саме в цю хвилю до «Акули» підійшов наш атомохід «Олександр Матросов» і до мене піднялася група моряків. Двоє з них забрали Романа на шлюпку, а капітан корабля Солодов сказав мені:
— Значить, встигли? А я побоювався, що човен може втекти.
Вашу радіограму з проханням не відкривати вогню я одержав уже після того, як диверсанти почали тікати.
— Від «райдуги»
