Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Цілком, Миколо Петровичу. Ми вилетіли з Землі в той день і годину, коли Венера відстала від Землі на 54,5°, і рисунок вказує це: в час вильоту ракети Земля була в точці «З1», а Венера в точці «В1» Факт! Все гаразд. Спіймаємо Венеру за хвіст!..

Василь аж у долоні заплескав сміючись: такою веселою здавалася йому його власна думка про хвіст Венери. Але він відразу ж додав:

— Ми летимо, як комета. Дуже добре. Шкода тільки, що в нас немає такого красивого хвоста, як у комети. Було б на що подивитися з Землі.

Але Риндін заспокоїв його:

— На небі й без того є на що подивитися. От, хіба не прекрасне видовище?

Він показав рукою на екран перископа. Справді, це була феєрична, захоплююча картина.

З-за великого жовтувато-рожевого, вкритого блискучими білими плямами хмар диска Землі, що сяяв на чорному небосхилі, повільно випливала срібляста кулька. Щойно було видно лише край її, а ось вона вже випливла наполовину. Срібляста кулька поспішала, немов намагаючись відірватися від великого диску Землі. На кульці було добре помітно химерні візерунки, такі знайомі кожній людині.

— Місяць!.. — радісно скрикнув Василь.

— Так, Місяць, — схвильовано прошепотів і Риндін.

Незмінний супутник Землі, схований до того за жовтувато-рожевим її диском, линув в ефірі по своїй орбіті навколо планети. Ось він остаточно відірвався від диску Землі і поволі почав віддалятися від нього. Так здавалося нашим спостерігачам. Звісно, це був звичайний рух. Місяць просто рухався, як і завжди, навколо Землі. Але не можна було позбутися враження, що Місяць вирішив нарешті покинути свій звичайний шлях і податися від Землі у безкраї простори Всесвіту…

Як зачарований, стежив Василь за цим дивним видовищем. Йому не хотілося говорити. Його широко відкриті очі не відривалися від екрану. Він згадував, як цілими годинами просиджував біля телескопа обсерваторії, де працювала його мати, спостерігаючи небесні світила. І тоді він, мабуть, найбільше любив роздивлятися на Місяць, розглядати різко окреслені обриси його гір і долин, що ховалися в густих чорних тінях. Але ніколи раніше, навіть через найбільший телескоп обсерваторії йому не доводилося бачити срібний Місяць таким прекрасним, як зараз. У телескопі Місяць завжди нерухомо й мертво висів поміж зірок на синявому фоні неба. Іноді, здавалося, він здригався. Василь знав: це залежало від коливання повітря земної атмосфери. І цілком зрозумілим було твердження, що Місяць і сам мертвий, що на ньому, на його срібних горах і в чорних долинах немає і не може бути життя. Місяць здавався тоді Василеві холодною, наскрізь промерзлою скляною кулею, яка аж потріскалася від страшенного морозу.

І зовсім не так було тепер. На екрані перископа Місяць не здавався вже мертвим. Можливо, таке враження залежало від того, що він був близько від Землі, він не висів самотньо в небесному просторі. Проте, коли б тепер хтось став запевняти Василя в наявності життя на Місяці, — юнак ладен був би не те щоб повірити такій людині, але все ж обговорити це питання. А це свідчило вже про певне зрушення думок Рижка.

Та ось Місяць немов застиг. Його рух уповільнився. Це закінчувався своєрідний ефект випливання срібного супутника Землі з-за її великого диска…

Риндін щось записував у книзі спостережень. Вчений не втрачав жодної хвилини, жодного спостереження не лишав не занотованим у щоденнику подорожі. Проте, цього разу було б що записати навіть і звичайному спостерігачеві: вперше в історії людства працівник науки бачив не з Землі, а з Всесвіту, як сходить Місяць!..

Василь Рижко дивився, як на чистій до того сторінці книги один по одному з’являлися рядки записів. Він думав: який цікавий і цінний матеріал являтиме собою ця книга після подорожі, коли її вивчатимуть на Землі. І як шкода, що ті вчені не зможуть на власні очі побачити те, що він з Миколою Петровичем щойно бачив на екрані. Академік Риндін, немов угадавши його думки, відірвався від записів і сказав:

— До речі, треба змінити касету плівки. Василю, дивіться, як я це робитиму. Вам треба навчитися самостійно міняти касети, це ввійде до ваших обов’язків.

— Моїх обов’язків? — здивовано повторив Рижко.

— Звичайно. У кожного з нас є свої обов’язки, своя робота в нашому ракетному кораблі.

— Миколо Петровичу, я… — Василь не знаходив слів.

Адже вінцем його мрій було взяти участь у роботах експедиції. Микола Петрович помітив радість юнака:

— Гаразд, гаразд! От, перед тим, як вирішити, що саме ви робитимете взагалі, я думаю доручити вам обслуговування деяких апаратів. Насамперед, автомата, який фотографує небо.

Кількома словами Риндін пояснив Рижкові, як міняти касети з плівкою, що закладалися в апарат. Василь намагався запам’ятати кожне слово.

— Миколо Петровичу, виходить, що автомат зафотографував той чарівний вихід Місяця з-за Землі? — запитав він, коли Риндін закінчив свої пояснення.

— Звичайно. Ми дивилися, а автомат тим часом робив своє діло. І тут, у цій бляшанці, наслідки його роботи: двадцять п’ять метрів знятої плівки. Це буде непогана частинка великого фільму про космічну подорож, який ми покажемо нашим друзям, повернувшись на Землю… До речі, друже мій, як ставитиметься ваша сім’я до вашого зникнення?

Запитання Миколи Петровича було зовсім несподіване. Василь помітно збентежився: він весь час намагався не згадувати про це. А тут треба так руба відповідати!..

— Бачите, друже мій, — продовжував Риндін, — я уявляю собі, як я сам турбувався б, коли б раптом зник мій син. Невже ваша сім’я так-таки нічого й не знає про ваші наміри, про ваші думки?

— Ні, Миколо Петровичу. — Василь вирішив розповісти все цілком щиро й одверто. — Якщо мати досі нічого не знала, то тепер вона вже все знає. Я залишив дома листа, в якому з’ясував усе. Крім того, моя сестра… ота сама, що з нею ми були на березі озера, коли ракетний корабель виводили на воду, вона знає. Я говорив їй. Вона весь час боялася, радила мені… кинути цю думку. Ну, тепер вона, напевне, вже все розповіла матері. А