Леобург - Ірина Грабовська
— Даню, це погана ідея! Це... це тобі Бобриков таке наговорив?
— Якщо забажаєш, я відведу тебе додому хоч сьогодні. Тебе, Федю. Ви вільні. Але ти маєш сказати Зінкевичу, що до Відня, як представник Леобурга, поїду я.
— Я не хочу додому, я хочу, щоб ми вижили! Щоб і ти вижив!
— Якщо є хоч малесенький шанс, що це подіє, ми мусимо ним скористатися.
Джекі опустилася на краєчок крісла, безсило зронивши руки на коліна.
— Левченку, ти геть збожеволів.
Данило присів перед нею і взяв її долоні в свої.
— Допоможи мені. Мій дядько схилив шальки терезів на користь Вільгельма. Але ми навіть не знаємо, що воно таке. Мені принаймні треба дізнатися, як ця штуковина працює, перш ніж вигадати, як її знищити. Я обіцяю, що не утну дурницю. Нехай покровителі Зінкевича просто проведуть мене на полігон.
Джекі зустріла його погляд. Вона вже бачила такий вираз на його обличчі. Того дня, коли Данило задумав рятувати дядька з просторової пастки.
Навіть якщо його прикувати до ліжка, він усе одно попхається до Відня. Разом з ліжком.
І там загине.
— Я не допомагатиму тобі,— слабким голосом промовила Джекі.— Пробач.
Накрапав дрібний капосний дощ. Данило вийшов із собору і підняв комір пальта. Кілька студентів тягло на передову скрині з боєприпасами, двоє робітників котило мокрою бруківкою величезну котушку з колючим дротом. Похмурий осінній день здригався від команд і пострілів. «Приготуватися!... Вогонь!» У повітрі клубочився пороховий дим. Чулася різномовна лайка. Мак тицяв пальцем у ціль і гарчав на рекрутів. Леобуржці ховали голови в плечі, опускали погляди. Чого ще чекати від необстріляних цивільних?
Вони всі сподіваються на диво.
Але дива не буде.
Буде вогонь, смерть і рабство.
Після розмови з Джекі Данило ходив сам не свій. Він був стовідсотково впевнений, що вона підтримає його божевільний план, як завжди підтримувала, на відміну від того ж Феді, тож без сумнівів посвятив її в деталі. Тепер же його охопила тривога. Що як вона комусь вибовкає? Нехай не Зінкевичу, на це їй стане глузду, а от якщо Феді? Чи Лейлі?
Данило зціпив зуби.
Вони всі сподіваються на диво.
Але життя навчило його, що чудес не буває.
Буває лише добре підготовлений хід. Твій чи супротивника.
Данило пхнув руки в кишені. Якщо зараз новобранців тренує Мак, то Тео пішов відпочивати. І він має бути в штабі.
...Тео без особливого ентузіазму черпав ложкою грибний суп у їдальні. Його волосся було ще вологим від дощу — він тільки-но повернувся з міста. Данило роззирнувся. Їдальня була порожня, інші пообідали раніше. Він підійшов до столу.
— Є хвилинка? Я у справі.
«Брат» повільно звів погляд.
— Хочу запропонувати тобі з’їздити до Австрії.
Тео вигнув брову, в його очах промайнула тінь недовіри. Данило всівся навпроти.
— Початок мені подобається,— посміхнувся Яблонський.
— Тоді слухай.
Тео притулився спиною до стіни і схрестив руки на грудях. Данило почав розповідати. Він говорив без зупинки добру чверть години, і Тео спостерігав за ним з-під примружених повік, жодного разу не урвавши. Нарешті Данило видихнув і замовк, з надією дивлячись «братові» в очі.
— Раціональне зерно, звісно, є,— по паузі сказав Тео.— Але я вважаю, що це просто неймовірна дурня.
— Якщо пам’ятаєш, ти вважав неймовірною дурнею спробу врятувати Агнесу з в’язниці.
— Тобто ти збираєшся обдурити штаб найпотужнішої імперії світу, знищити улюблену іграшку цісаря і змінити хід історії? — з посмішкою перепитав Тео.
— Цю «іграшку» винайшов мій дядько,— Данило нахилився над столом, ніби боявся, що хтось підслухає.— І він там. Можливо, я зможу з ним домовитися. Або зможу прокрастися до установки і витягнути з неї кристали, які її живлять. Є безліч варіантів. Але ми мусимо зробити щось таке, чого від нас не чекають.
— Чому б тобі не вколошкати царя Бориса? — реготнув Тео.
— Бо заколотника Едварда Яблонського заарештують тієї ж миті, як він з’явиться на кордоні Російської Імперії. І я не маю вельможних знайомих у петербурзькому палаці.
— Яка прикрість,— Тео хитнув головою.— Отже, ти хочеш, щоб я тобі допоміг?
— Так.
Цієї миті ляда їдальні важко брязнула об стіну.
— Ні!
Данило роздратовано закотив очі. Федя миттєво перетнув кімнату і навис над столом. Здавалося, ще трохи, і його очі заметають блискавки.
— Ні! — вигукнув він українською.— Ні, він тобі не допомагатиме!
— Тео, ну якого біса,— розчаровано пробурмотів Данило.— Я думав, ти здогадаєшся підняти ширму!
— Він має право знати,— знизав плечима його «брат» і глузливо посміхнувся.— Він же наш головний стратег. А ти міг би, до речі, й попередити свого друга.
— Даню, ти з дуба впав? Ні, ну серйозно! — Федя прискалив око, намагаючись дібрати слова.— Тебе ж уб’ють раніше, ніж ти залізеш у паротяг! Як тобі така ідея взагалі стукнула в голову? Ти ж задарма загинеш!
— Добре, татусю, не скигли,— Данило підвівся з-за столу і глипнув на Тео.— Я так розумію, ти відмовляєшся?
— Так, він нікуди з тобою не поїде,— засичав Федя.— Розумієш, синку, нам тут потрібна бодай одна людина, що вміє стріляти.
— Вибач, Едеку, але я змушений з ним погодитися,— знизав плечима Тео.— Я б підтримав тебе, якби відчував, що з цього може вийти щось путнє. Але це лише даремне самогубство. Крім того, якщо я відмовлюся, можливо, ти облишиш свою божевільну ідею.
Яблонський відсунув тарілку, підвівся й рушив до виходу. Данило з Федею обмінялися роздратованими поглядами, і Федя пошкандибав за своїм двійником. Данило вперся кулаками в стіл. Хіба не байдуже, де їх уб’ють — у потязі, у Відні чи на Михайлівській площі? Всередині клекотіла непереборна лють. Чому його друзі не вірять у нього? Невже вони вважають, що зможуть відстояти місто з двома полками новобранців і саморобним бронепотягом? Хіба це не даремне самогубство?
Щось ворухнулося в кутку. Данило рвучко обернувся. З-під далекого столу виповзла дівчинка.
От халепа. Може, вона не зрозуміла, про що вони розмовляли?
— Привіт,— мовила вона німецькою.— Я чула... вибач... Зовсім випадково! Я не все зрозуміла... Тобі потрібна допомога?
Данило нервово засміявся. Схоже, він таки знайшов собі спільницю.
— Уже вивчила німецьку, Казумі? — усміхнувся він.
— Ти їхати до Відня. Треба допомога. Якщо хочеш... хочу... поїхати
