Леобург - Ірина Грабовська

Дівчина ледь помітно всміхнулася, потім вивільнила руку і піднесла до обличчя. На її худорлявому зап’ястку бовтався величезний годинник з вибагливо розмальованим циферблатом.

— Боже, майже сьома... Мені ж треба...

Джекі замовкла і подивилася Феді в очі.

Вона як диво. Вона як доказ. Доказ того, що надія ще є.

Федя збирався щось сказати, але не міг вимовити ані слова. Дівчина раптом зняла з зап’ястка свій чудернацький аксесуар і взяла Федю за руку.

— Якщо я не зроблю цього зараз, то, мабуть, не зроблю ніколи,— вона дивилася в стелю, уникаючи його погляду.— Ти хотів віддати мені футболку, а я хотіла подарувати тобі оце. Це японський годинник, мені дала Казумі. І вона просила подарувати його тому, хто живе в моєму серці,— вона обернулася до нього, її очі блищали в напівтемряві.— Але ти й сам усе знаєш.

Джекі застібнула грубий шкіряний ремінець на руці хлопця. Федя присунувся ближче і торкнувся її гарячої щоки.

— Якщо я не зроблю цього зараз, то, мабуть, не зроблю ніколи,— сказав він і схилився до її вуст.

У коридорі почувся галас, хтось грюкнув у ляду її кімнати.

— Сніданок! — вигукнув черговий і попрямував будити інших.

Федя здивовано гмикнув і подивився на люк.

— Дідько,— засміялася Джекі.— Здається, ти збирався дещо зробити!

— І тільки спробуй мені завадити!

Федя всміхнувся, притиснув її зап’ястки до ліжка і знову схилився до неї, але вентиль на ляді раптово скрипнув, і черговий вигнанець застромив голову до кімнати:

— Агнесо, тебе чекають у... ой...

Джекі миттєво вислизнула з обіймів Феді й підхопилася з ліжка.

— Вибачте за вторгнення,— вигнанець зніяковіло кахикнув.— Тебе чекають у соборі. Просив переказати... той... лікар Шварц... вибачте.

Джекі кивнула і нервово смикнула кучері перуки. Вигнанець грюкнув люком і помчав далі коридором, Федя ліг на спину і завів руки за голову.

— Неподобство. Де субординація,— пробурмотів він.— Ти ж голова Народної Ради!

— Маю надію, що він не з балакучих,— Джекі натягувала корсет.— Просто всі звикли, що я ніколи не сплю, особливо о сьомій ранку. Особливо з тобою!

Федя засміявся.

— Завжди до ваших послуг!

— Чому ви всміхаєтеся?

Джекі здригнулася і звела погляд на пораненого студента, якому бинтувала руку. Хлопець запитально дивився на неї і всміхався куточком рота.

— Я? Та просто...— вона відчула, як паленіють щоки.— Нічого особливого.

Як Джекі не намагалася зосередитися, її думки досі були в напівтемній кімнаті, осяяній лише слабким світлом газової лампи.

— Ви — наша надія,— раптом вимовив хлопець.— Якщо Агнеса всміхається, то Леобург має шанс.

Джекі подивилася йому в очі. Світло-сірі, променисті, вони світилися на втомленому, вкритому брудом і кіптявою обличчі.

— Я всміхатимуся частіше, обіцяю,— Джекі зав’язала бинт.— Шанс є, бо Леобург захищаєте ви.

Студент кивнув і пішов до виходу. Скільки їх таких загине найближчим часом, подумала Джекі. Раптом хтось торкнувся її плеча. Дівчина перелякано здригнулася.

— Спокійно! Це лише я,— всміхнувся Данило, піднявши долоні.— Поглянь, може, вже зняти пов’язки?

Джекі розбинтувала його руки. Пухирі вже зійшли, проте шкіра була ще рожевуватою. Джекі змастила долоні маззю і знову забинтувала.

— Доведеться потерпіти.

— Я був у Аль-Разі. Він майже закінчив. А ще там бронюють потяг.

— Який потяг? — кліпнула Джекі.

— Побачиш,— загадково підморгнув Данило.— До речі, тут казали, що ти мене шукала?

— Маю розмову,— Джекі схопила його за лікоть.

Вони пройшли крізь похмурий неф собору і звернули до сповідальні Райнгарда. Джекі зачинила двері й обернулася до Данила:

— Я зустрілася з Зінкевичем і погодилася поїхати до Відня. Він каже, що Ревкомітет справді має вихід на високі чини в Австро-Боснійській Імперії і може впливати на ухвалення рішень.

Данило стиснув губи і мовчав, ніби подумки щось прораховував.

— Отже, він не збрехав,— протягнув він.

— Хто? — здивовано кліпнула Джекі.— Зінкевич?

— Ні, Бобриков. Ревкомітет має вихід на керівництво армією,— хлопець погладив її плече.— Ти все правильно зробила. Ми маємо їхати до Відня.

— Щоправда, я не знаю, чим саме ми можемо допомогти їм, щоб очікувати відповідної послуги навзаєм,— насупилася Джекі.

— Ми допоможемо їм позбавити цісаря його дорогої іграшки.

— Якої іграшки?

— Wunderwaffe[89]. Ми знищимо суперзброю Вільгельма.

Що? Він схибнувся?

Джекі витріщилася на Данила. Данилові очі палали, мов у лихоманці, на чолі заряснів піт. Хлопець криво посміхнувся, певно, розуміючи, яку дурню верзе.

— Що? Ми знищимо надзброю імперії, яка займає пів континенту? — уточнила Джекі.— Ти нічого не плутаєш?

— Австро-Боснію всі бояться. Всі. Жодна країна, ба навіть імперія не вступиться за нас, поки Вільгельм розмахує своєю дубиною. Вільгельм не встигне мобілізувати свої війська до того, як сюди зайдуть росіяни. А коли вони прийдуть, він залюбки доведе світу свою міць на прикладі Леобурга.

— Даню...

— Послухай! Бобриков мав рацію! Нам потрібно порушити баланс сил. Тоді Відень розумітиме, що нова війна — це війна, де він не матиме нищівної переваги над Росією та її союзниками.

— Даню!

— Леобург приречений! Нас ніщо не врятує, чи ти не бачиш?! Єдиний шанс — змішати їм карти, зламати систему!

У Джекі пересохло в роті. З Данилом точно коїлося щось дивне — не може ж людина при здоровому глузді казати такі речі?

— Боже,— видихнула Джекі.— І хто ж знищить цю зброю?

— Ми, за допомогою Ревкомітету! Але Бобрикова ми не залучатимемо,— кивнув він.— Цю зброю розробив мій дядько. Він у Відні! Я зустрінуся з ним, підберуся ближче до установки... Ревкомітет прикриє мене! Крім того, я обіцяв Трегубову, що поверну кристали, пам’ятаєш? Без них австрійська гармата не працюватиме! Я побалакаю з Тео...

— Та ти здурів! — скрикнула вона.— Нас мало не стерли на порох єдиним дирижаблем, а ти збираєшся... Це ж маячня! А якщо ти загинеш?! Даниле, ти ж... ти... лише ти можеш повернути нас додому!

Хлопець розчаровано видихнув і відвернувся.

— Є Лейла.

— А якщо вб’ють і її? Не думав? — Джекі схопилася з місця.— А Агнеса? Про неї ти теж забув?

— Не ятри мені душу,— Данило завів руки за голову.— Цілком можливо, я більше ніколи її не побачу. Бо ми не маємо жодного шансу проти Росії. Жодного. Росія захопить нас і знову поставить Оздеміра царювати. Це обурить Австрію, і вона знищить Леобург єдиним