Леобург - Ірина Грабовська

А як ти гадала? Ти ж знала, що йому не можна вірити.

Замість величних вітражів зяяли чорні дірки, місцями абияк забиті дошками. Поранених вивезли у притулок під університетом, темним нефом снували тільки вигнанці-чергові й дівчата в сірих фартушках. Десь далеко лунали постріли, але Джекі не знала, тренувальні це стрільби чи ні. Все відбувалося наче в тумані, навколишній світ розпливався перед її очима.

Жалюгідна дурепа. Звісно, він не жертвуватиме стосунками з Лейлою заради тебе. Це ж Лейла! А ти хто така?

— Агнесо! Агнесо, ви мене чуєте?

Хтось торкнувся її плеча. Джекі здригнулася й озирнулася. Вона сиділа на підлозі, біля колони, обхопивши руками коліна. Обриси ставали чіткішими. Огрядна фігура, руде кучеряве волосся, світлі очі, кирпатий ніс. До неї нахилилася одна з дівчат, що допомагала лікареві Шварцу.

— З вами все гаразд?

Катажина. Здається, так її звуть. Джекі зіперлася на руку дівчини й підвелася.

— Усе добре, трохи втомилася,— безбарвним голосом відказала Джекі.— Тільки зараз згадала, що сьогодні заняття.

— Я зараз усіх покличу! — натхненно вигукнула Катажина.

Руда попрямувала в темні глибини собору, Джекі зробила кілька кроків, але її коліна не згиналися, а в горлі шкребли пазурами тисячі скажених котів. Вона усвідомила, що добігла зі штабу до Михайлівської площі, жодного разу не зупинившись.

Ще сьогодні вранці ти була жива, бо він тебе врятував. А зараз?

Її учениці збиралися біля сходів, що вели на хори. Катажина жваво командувала вигнанцями: хлопці принесли лавку і розчистили місце.

Кров, смерть, війна. Вщипни себе. Ти зараз тут. І ти потрібна їм.

Джекі зійшла на сходи й обвела поглядом дівчат у хустках з червоним хрестом. Дівчата були різні: студентки, художниці з багатих сімей і пралі з Робітничого району. Сьогодні до них долучився хлопець в охайному пальті та з моноклем, певно, аристократ. Збоку на кам’яних східцях усівся один з вигнанців. Сестер-жалібниць побільшало, але вони, як і раніше, не мали елементарних навичок, і Джекі щовечора доводилося згадувати те, чого вона навчилася в такому далекому, примарному довоєнному житті. Вона вчергове подякувала рідному інтернату за ту дещицю корисного, чого навчилася в його стінах. Хто б подумав, що ці знання колись стануть їй у пригоді. Катажина поставила перед сходами стілець, і на ньому вмостився хлопець з Робітничого району, який погодився бути навчальною моделлю.

— Здається, ми закінчили на... на травмах голови. Пов’язка на голову накладається так,— Джекі поклала долоню на голову хлопця. Він недовірливо скосив очі.

Джекі швидко обв’язала його голову, потім почала намотувати бинт поверх черепа. Деякі сестри замальовували, деякі ворушили руками, повторюючи її рухи. Аристократ щось завзято креслив у блокноті.

— Повторюйте,— наказала Джекі, заправляючи край пов’язки.

Вишикувалася черга, і Джекі відійшла вбік. Аристократ упорався несподівано добре. Де в кого теж виходило непогано, інші надмірно хвилювалися, в одної сестри бинт випав з тремтливих рук. Вигнанець, що спостерігав за процесом, подав його зніяковілій дівчині.

— Добре. Так-сяк годиться,— резюмувала Джекі.— Тепер повторімо про джгут. Ти,— вона звернулася до дівчини, що притискала до грудей бинт, зроблений з простирадла,— будеш першою.

Хлопець-модель гірко зітхнув і влігся на підлогу. Джекі видала підопічній тонку смужку гуми і вказала на годинник. Дівчина присіла поруч з «пораненим».

— У нього поранене стегно, хлище кров. Уперед.

Дівчина метушливо перебирала джгут пальцями, потім спробувала начепити його біля коліна.

— Стоп,— скомандувала Джекі.— Тепер він має поранення в плече.

Дівчина зашарілася ще дужче, на чолі заряснів піт. Катажина кинула на Джекі благальний погляд, але та була незворушна. Дівчина смикала джгут, намагаючись затягнути його якнайміцніше.

— Стоп! — голос Джекі відлунив десь під склепінням.— Ти його вбила! Його не донесуть до лікарів. Ти щойно вбила людину, ти це розумієш?!

— Агнесо,— сторожко вимовила Катажина.

— Я ж не навмисне...

— Матері його поясниш! — Джекі вирвала в неї з рук джгут.— Нащо ви тут зібралися? Чому ви не вчитеся?! Ми ніколи не маємо іншого разу, второпали?

Дівчата уникали її погляду, вигнанці заклякли з несподіванки.

— Навіть Тео так не кричить на солдатів,— ображено набурмосилася Катажина.

Джекі рвучко обернулася до неї.

— Тео відповідає за смерть, а я — за життя. І ти. І вона теж. І якщо ви не готові до цього, то хапайте свої манатки і валіть до Кракова!

Навряд чи вони знають слово «манатки».

Джекі втягнула повітря, від гніву досі тремтіли руки. Дівчата пригнічено роздивлялися підлогу, аристократ колупав деревину на лавці. Цієї миті у проході з’явився професор Кубрик. Він мчав до Джекі з газетою в руках.

— Агнесо, люба моя! — видихнув він.— Ви чули новину?

Джекі вихопила в нього газету.

«Австрія висуває війська».

Дівчина відчула, як серце валиться кудись униз, ніби камінь, що кинули в озеро.

— «Для попередження агресивних випадів і небезпеки для союзників з боку одвічного супротивника — Російської Імперії — його цісарська й королівська величність Вільгельм Другий ухвалив рішення висунути війська австрійського ландверу на передові позиції до кордону Нейтральної зони»,— прочитала вона.— Але Австро-Боснія не має кордону з Нейтральною зоною.

— Саме так,— кивнув професор.— Але мають Українське Королівство й Малопольське Князівство. Україна вже виголосила протест і отримала ультиматум. Якщо вони не пропустять їхні війська...

— Вони не пропустять,— прошепотіла Джекі та звела погляд на професора.— А Росія зробить усе можливе, щоб захопити нас до приходу австрійців.

Данило визирнув надвір. Вітер носив опале листя, в повітрі стояв запах кіптяви. Унизу, на бортику напівзруйнованого фонтана, сиділа дівчина у крислатому білому капелюшку. Безсумнівно, це була Агнеса. Він дивився на неї крізь вітражні вікна лівої вежі, але коли покликав, вона не почула. Натомість хтось постукав у замкнені двері таємного ходу, що вів через весь маєток на стайню. Хтось знову грюкнув, потім ще і ще, ляда ходила ходором. Данило перелякано відсахнувся. Тупотіння наростало, щось здушено загарчало. Люк потроху відчинявся, і в темряві спалахували злі червоні очі. Данило кинувся до виходу, але двері були замкнені. Хлопець відчайдушно гатив по них кулаком, але його ніхто не чув.

Ніхто не прийде.

Ти сам.

Данило різко прокинувся.

Вагон був порожній і темний, вчувалося натужне пихкання парового котла. Зінкевич і Ґрета мирно спали, закинувши голови на спинку лавки. Данило важко видихнув. Це лише сон. Не більш ніж звичайний дурний сон. Нічого страшного.

Цієї миті хтось із силою грюкнув по його сидінню.