Леобург - Ірина Грабовська

— Ви — так. Пам’ятаєте, я питав, чи не спілкувалися з вами члени австрійського Ревкомітету? Маю інформацію, що віднедавна в них з’явився доступ до головних військових об’єктів імперії. А ви маєте доступ до їхнього керівництва.

— Якщо в справу втрутиться Леобург, то весь гнів Австрії впаде на нас,— заперечив Данило.— І тоді вони точно вдарять по нас, і не буде нікого, хто б міг нас захистити, бо ми самі порушили гарантії безпеки.

— Ви не розумієте! — вигукнув Бобриков.— Австрія розпочне війну в будь-якому разі. І вона явиться саме сюди, бо Росія вже готова до удару. Отже, Леобург неуникненно постраждає. Але наразі справа вже не в Леобурзі! Справа в існуванні людства! Якщо ця зброя настільки потужна, як про неї розповідають, може статися правдива катастрофа.

— Якщо зробити божевільне припущення, що ми потрапимо на полігон і якимось чином пошкодимо цю штуковину, тоді ніщо не зупинить Росію від нападу на Леобург. Навпаки, ми віднімемо у її головного суперника козир, якого досі боявся цар Борис,— криво посміхнувся Данило.— Авжеж, вам, як росіянину, це цікаво, але, боюся, це не зіграє нам на користь.

— Я розповім вам, що буде далі, пане Яблонський,— холодно мовив російський шпигун.— Цісар мріє застосувати свою зброю, цар Борис мріє надерти йому зад. І вони зійдуться саме тут, без варіантів. Якщо Австрія справді здатна нищити цілі міста одним ударом, то першим вона знищить саме Леобург, якщо сюди зайдуть росіяни,— чудова можливість для демонстрації! Якщо росіяни не окупують вас першими, то це зробить Відень, усуне Агнесу Яблонську від влади і змусить ваших учених працювати на себе. Цісар чудово вміє висмоктувати ресурси. Якщо нам з вами вдасться прибрати надзброю зі столу, тоді у гру вступлять ваші гаранти і вмовлять Росію вкусити Вільгельма з іншого боку. В будь-якому разі, противникам знадобиться час, щоб перебудувати стратегію, а це — час для Леобурга і держав Нового поясу знайти нових союзників,— монокль Бобрикова зблиснув у сутінках.— Отож, якщо є бодай примарна можливість, що імперії зіткнуться деінде, не на ваших теренах, я б схопився за цей шанс.

Данило вигнув брову. Бобриков був схожий на гравця, який ставить усе майно, відчайдушно та хвацько, і до цього, вочевидь, його щось підштовхувало. Знищення зброї Австро-Боснії однозначно піде на користь Росії, але, можливо, у словах шпигуна справді є раціональне зерно? Що люди цього світу зможуть протиставити пекельній машині, яку змайстрував інженер з іншої реальності?

— Невже за ці роки надзброю Вільгельма ніхто не намагався знищити?

— Ми неодноразово намагалися,— Бобриков зітхнув.— Наскільки я знаю, були спроби в інших країн і в Ревкомітету. Але безуспішні. Час об’єднати зусилля.

— Мені оце спало на думку...— Данило примружився.— Чому ви пропонуєте це мені, а не представникам Ревкомітету?

— О, самі знаєте стан взаємин між нашими державами! — пирхнув Бобриков.— Вони нізащо не викажуть російському агенту свої впливові контакти. Але ви й Агнеса — інша справа. То що скажете?

Данило підібгав губи.

— Скажу, пане Бобриков, що я вам не вірю. Я змушений відмовитися.

Обличчя російського шпигуна не змінило виразу, лише потьмянішав блиск в очах.

— Що ж, тоді я змушений розірвати нашу маленьку домовленість. Вважайте пана Аль-Разі моїм останнім подарунком. Дуже прикро, але ви лишилися без інформації про ваших ворогів. Нехай щастить.

Російський шпигун підняв капелюха і швидко зник у темряві.

Аль-Разі перелякано втупився в Данила. Після таких новин усміхнутися було непросто, але Данило вдав привітність.

— Абу, гадаю, я знову маю до вас ділову пропозицію.

— Яблонський, я ж попереджав, що більше ніколи...

— Ви ж мрієте про власну лабораторію, чи не так?

Темні брови хіміка здивовано злетіли вгору.

— Тобто?

— Власну лабораторію, оснащену найсучаснішими, наймоднішими приладами і технологіями, які тільки має хімічна наука! Все — за рахунок міста.

— За рахунок міста?

— Можете трощити сфери, як горіхи! — Данило демонічно посміхнувся.— А, і ще — двадцять відсотків прибутку з експорту ваших винаходів.

У каламутному світлі газового ліхтаря було помітно, як на чолі Аль-Разі рясно заблищав піт.

— Ох, Яблонський, скидається на те, що ти зібрався мене надурити.

— Ви отримали щедру платню за минулі послуги, я сплатив борг.

— І що я маю зро... втім, хіба не байдуже! — махнув рукою араб.— У місті війна! Законного уряду нема. Ти мене дуриш, та й годі!

— Як бажаєте,— гмикнув Данило.— Прощавайте.

Він розвернувся і пішов до вигнанців, які копирсалися в нутрощах панцирника, що заглухнув посеред площі.

— Годі тобі, Яблонський,— почулося позаду.— Ти хоч би... розповів до ладу. Чого треба?

— Так, дрібницю. Врятувати Леобург,— похмуро кинув Данило.

— Он як!

— Пам’ятаєте, як ви зробили для мене концентрат Яблонського? Скільки його вийде з двох цистерн зільбершторуму?

— З двох... цистерн?!

— Близько дванадцятьох тонн у кожній.

Хімік приголомшено витріщився на Данила.

— Залежно від кінцевої мети, зільбершторуму необхідно від однієї третини до половини загальної маси концентрату...

— Дуже добре, отже, буде мінімум чотири цистерни концентрату.

— Але навіщо?

Данило загадково посміхнувся.

— Скільки часу маю на роботу? — набурмосився араб.— Чи є інші інгредієнти?

— Інгредієнти знайдемо. А щодо часу...— Данило дістав з кишені жилета годинник на ланцюжку.— Завтра до обіду встигнете?

Джекі безсило сиділа на краю ліжка. Перед очима червоними спалахами миготіли закривавлені бинти, готичне склепіння собору, нашиті хрести на хустках сестер-жалібниць. Лікарі ледве справлялися з пораненими після ранкового штурму. Після першої допомоги частину легкопоранених переводили до будівлі Університету, а тих, хто потребував операції, везли в колись розкішну лікарню для леобурзьких багатіїв на межі Аристократичного й Академічного районів.

Вони готувалися до нового удару — і все одно не були готові. І ніколи не будуть. Джекі злилася і ладна була відлупцювати леобуржок, що не вміли найелементарнішого — накласти пов’язку чи джгут, зробити непрямий масаж серця. Минуло стільки часу від початку війни, а вони все не могли навчитися, застиглі, наче ті комахи в бурштині, у своєму мирному часі. Як же воювати, якщо той, хто має тебе рятувати, губиться в найвідповідальніший момент? Єдине корисне, що було для неї в інтернаті, не рахуючи купи прочитаних книжок,— це заняття з першої допомоги.

Хтось постукав, Джекі насилу підвелася, зробила кілька кволих кроків і повільно відчинила люк своєї кімнати.

У коридорі стояв Федя.

Всередині ніби розбилося і