Леобург - Ірина Грабовська
Вочевидь, ці почуття відбилися на її втомленому обличчі, тому Федя виставив долоні, ніби здавався.
— Почекай, не бий.
Джекі хотіла відповісти, але язик ніби присох до піднебіння, і дівчина лише мовчки відступила, пропускаючи його в кімнату.
Цок, цок, цок — по кам’яній стіні Ратуші стукає труба за його спиною.
Федю-Федю. Що ж ти...
Спалах. Дощ з людей. Дощ з ворогів. Вогонь. Гуркіт. Біль.
Він врятував її. Він врятував їх усіх.
В очах закололо.
— Женю...— видихнув він, і Джекі звела на нього погляд. Хлопець ледь помітно здригнувся.
— Федю, я ж...
— Так, я пам’ятаю,— пробурмотів він, втупившись у підлогу.— Але я краще називатиму тебе Агнесою Августівною, ніж тим собачим ім’ям...
— Федю, я була там. Я була в Ратуші.
Їхні погляди знову зустрілися, серце забилося, наче метелик коло ліхтаря. Джекі відчула, як на очі навертаються сльози. Федя збентежено зітхнув.
— Я б там загинула. І Лейла. Я... я хотіла тебе попередити. Побігла, це було нерозумно, я знаю...— плутано пробурмотіла Джекі.— Дякую тобі.
Він кивнув і витягнув з-під жилета згорток.
— Це твоє.
Федя простягнув їй футболку. Татову футболку.
— Вибач, так нечесно, я давно мав її віддати. Це...— він криво всміхнувся, змарніле веснянкувате обличчя порум’яніло.— Але це... ну... ніби я міг коли схочу підійти до тебе і поговорити. Це був привід.
— Ти коли схочеш можеш підійти до мене і поговорити.
Кілька секунд він дивився їй в очі, потім кивнув і пішов до виходу.
— Женю, ти маєш дуже втомлений вигляд. Я досі переконаний, що ця історія для тебе — занадто. Тобі треба додому.
Федя тримався за вентиль на ляді, наче приклеєний.
Мій дім — це ти. Ти — це все, що я маю.
Джекі не могла вимовити ані звуку, горло стиснув болісний спазм. Вона не наважувалася навіть подивитися на Федю.
Ну, чого ти мовчиш! Зроби щось! Агов!
— Федю,— жалісно схлипнула вона.— Я не можу спати.
Він кинувся до неї і обійняв, як тоді, в ту саму ніч, коли вона вперше почувалася вдома після довгих років поневірянь. Федя притиснув її голову до своїх грудей. Його серце шалено калатало, билося просто в неї у скронях.
Він підвів її до ліжка й сів. Прискіпливо обдивився зав’язки корсета і насилу розпустив їх. Джекі не мала сил навіть здійняти руки, тільки відсторонено, наче з іншого, третього виміру спостерігала, як виблискує його біляве волосся у світлі газової лампи, як грають тіні на його блідому обличчі. Хлопець відстебнув гачки спідниці та стягнув з неї грубий шкіряний корсет. Джекі залишилася в просторій нижній сорочці й нарешті змогла вдихнути.
Федя потягнув її на ліжко і влігся поруч. Джекі відчувала його руку на своєму животі, його подих на своїй шиї, і ці відчуття здавалися їй дивно знайомими, але не з тієї ночі в Романівці. Наче якесь дежавю.
Агнеса. Агнеса відчувала подібне. Тієї ночі, коли Данило врятував її з в’язниці. Спокій. Тільки спокій.
— Як ти так швидко зняв корсет? — прошепотіла вона.
— О, нові підозри? — посміхнувся Федя.— Ану спи!
І вона миттєво заснула.
Розділ 11
Відповідальна за життя
Перші шпальти газет навперебій волали про Австро-Боснійський ультиматум. Лейла погортала сторінки і зрештою кинула всю пачку в грубу. Світова війна, що спочатку бовваніла на обрії неясною плямою, щогодини набувала чіткіших обрисів — спочатку блискучих бурів субтерини, згодом чорної махини бойового дирижабля й от тепер полчищ австрійського ландверу, що мобілізувалися на східних кордонах найпотужнішої імперії континенту.
Але поки сильні світу сього мірялися зброєю, в Леобурзі закінчувалися харчі. Перед Університетом було велелюдно. Давид організував термінову евакуацію: за емігрантами з Аристократичного району, що майже спорожнів ще на початках, з міста потяглися колони біженців з Творчого. От і добре, вирішила Лейла, бо всю цю нікчемну публіку не було чим годувати, та й розміщувати було ніде. Будівля Університету незабаром знадобиться для шпиталю, а під ним — просторе підземне бомбосховище, куди геть не вписувалися поети і художники, що не вступили до армії Леобурга.
Армія Леобурга!
Лейла роздратовано закотила очі, проводжаючи поглядом дюжину солдатів. Двоє вигнанців, кілька студентів, старі роботяги, ба навіть один аристократ у чистому сірому пальті. У всіх на лацканах нашитий кривуватий леобурзький лев. Командир вів їх до річки, до нерухомої лінії фронту.
Один з вигнанців, юнак, почав відставати. Він накульгував, обличчя було бліде й перелякане, губи тремтіли, на чолі від напруги набрякли вени. Вигнанець ніби боровся сам із собою, з останніх сил змушуючи себе ступати. Загін віддалився на кілька метрів, хлопчина впав навколішки на узбіччі й розридався. Лейла тяжко зітхнула. До неї підійшов Давид.
— Що відбувається? — стривожено запитав він.
— Та новобранець якийсь рюмсає. Певно, не хоче вмирати,— Лейла спостерігала, як командир стусанами намагається підняти юного солдата.
Давид підійшов і простягнув солдатові руку. Хлопець звів погляд і здригнувся, упізнавши лідера вигнанців. Кілька секунд він вагався, а тоді взявся за Давидову руку і підвівся.
— Ти ж вигнанець, хлопче,— зітхнув Давид, обсмикуючи вилоги його завеликого, певно, батьківського пальта.— Найгірше з тобою вже сталося.
— Пробачте, я... пробачте мені,— крізь сльози бурмотів юнак.— П-пробачте...
— Ніхто не хоче вмирати,— хитнув головою Давид.— Але ми не помремо. Я тобі обіцяю.
Хлопець розгублено дивився йому в очі, не в змозі поворухнутися. Давид дістав з-за пояса мисливський ніж і вколов свою долоню. Потім уколов руку юнака.
— Знаєш, що це? — твердо мовив він, стиснувши його долоню.— Це обітниця вигнанця. Найсильніша обітниця на світі. Я тобі присягаюся: ми не помремо.
Лейла витріщила очі.
— Повтори.
— Ми не помремо.
— Ми переможемо.
— Ми переможемо.
— Ходи,— Давид поплескав його по плечу й відступив. Сторопілий командир кивнув на стрій, і хлопець побіг до загону, на ходу озирнувшись на Давида, який нерухомо стояв на тому ж місці, схрестивши руки на грудях.
— М-м, обітниця вигнанця? — Лейла посміхнулася.— І що ж то за вигнанець її вигадав?
— Я. Просто зараз,— Давид зітхнув і попрямував до Університету.
— А мені можна? — вигукнула Лейла йому навздогін.— Пообіцяй мені мільйон доларів чи бодай Оздемірові вуха!
Давид посміхнувся,
