Леобург - Ірина Грабовська

Данило підскочив, мов ошпарений, і вихопив револьвер.

— Що трапилося? — сонно пробурмотіла Ґрета. Віденський кореспондент підхопився з місця, в його руці теж з’явився револьвер.

— Здається, там хтось є,— Данило кивнув на своє сидіння.— В багажній скрині. І мені це не наснилося.

Лавка знову підстрибнула. Зінкевич прудко відчинив багажний відсік. Почувся переляканий схлип, і хтось пискнув тонким голосом. З відсіку з’явилася маленька чорнява голова.

— Тиць-дриць, моя радість,— вражено видихнув Данило.— Що ти тут забула?!

Казумі важко дихала і переводила переляканий погляд з одного револьвера на інший.

— Хто це? — сторожко звів брови Зінкевич.

Дівчинка щось забелькотіла японською, затуляючи руками обличчя. Данило гучно зітхнув і простягнув їй руку.

— Довго пояснювати,— відповів він.— Інша річ — що тепер з нею робити? Ми ж не можемо взяти її з собою.

— Я допомога! — зойкнула Казумі.— Я хочу допомогти!

— Вже допомогла,— шикнув Данило.— Що тепер робити?! І взагалі... як ти сюди потрапила?

— Едварде, як це розуміти? Вона знає про нашу місію? Ви довірили конфіденційну інформацію дитині?

Зінкевич і не думав ховати револьвер. Данило похитав головою.

— Сумніваюся, що вона щось знає. Вона майже не розуміє німецької.

Казумі гнівно звела брови.

— Я все розумію! Ви їдете до Відня, щоб знайти якусь австрійську надзброю та...

Данило штовхнув її ліктем, дівчинка замовкла, свердлячи його поглядом.

— Едварде, слід висадити її на найближчій станції,— напружено мовила Ґрета.— Я надішлю телеграму в штаб, її зустрінуть біля кордону Нейтральної зони.

— А яка наступна станція?

Ґрета дістала з кисету годинник і відкинула кришку. Механізм клацнув шість разів.

— Зараз близько шостої, ми саме минули гори... Скоро вже має бути кордон з Австро-Боснією.

— Вирішіть, будь ласка, цю проблему, шановні,— роздратовано пирхнув кореспондент, нарешті сховавши револьвер у кобуру.— І зробіть так, щоб вона нікому не змогла роз...

Зненацька за вікном вибухнуло. Забрязкотіло залізо, потяг струснуло. Казумі пискнула і пірнула назад у багажну скриню. Зінкевич вилетів з купе, Данила відкинуло ліворуч, він вдарився спиною об стінку вагона. Нічну тишу розрізав пронизливий свист. Паротяг сповільнився і зупинився.

— Що це? — пошепки запитала Ґрета.

Данило поплазував до вікна. Скло виблискувало червоним, наче десь по той бік потяга вирувала пожежа. Зінкевич підвівся з підлоги і теж припав до вікна. Почулося кінське іржання й галас.

Ложка в склянці з остиглим чаєм задзеленчала. Разом з тупотом кінських копит гуркотіли двигуни.

Рокотання наростало, наче десь повз рухалися машини. Не одна. І не дві.

За дверима купе спалахнуло світло. Проходом, тримаючи у витягнутій руці гасову лампу, біг провідник.

— Усім залишити потяг! Негайно на вихід! — вигукнув він українською.

— А що таке?! — звівся Зінкевич і спробував вхопити його за рукав.— Що відбувається?!

Данило витягнув Казумі з укриття за комір.

— Я гадаю, той пан має рацію,— хлопець підхопив валізу зі своїми речами.

А за мить Данило ніби опинився всередині велетенської пральної машини. Підлога та стеля помінялися місцями і завертілися з калейдоскопічною швидкістю. Очі бачили тільки нескінченну темряву, з якої назустріч здіймався рій отруйно-жовтої яскравої мушви. Звуки злилися в єдиний безперестанний дзвін, у роті з’явився присмак заліза. Дихання урвалося, Данило обертався разом з вагоном, але раптом усе провалилося кудись у чорноту і нарешті затихло.

Звідкись здалеку, ніби з-під землі, долинав тонкоголосий плач. Хтось трусив Данила за плече. Він нелюдським зусиллям розплющив очі: тіло налилося свинцем і водночас здавалося надзвичайно легким. Завіса перед очима повільно розсіювалася. Його голова лежала на колінах у Казумі, й дівчинка ридала над ним, притискаючи одну руку до грудей. Її обличчя було посічене, кров чорніла дрібними крапельками. Морозне повітря було просякнуте кіптявою та якоюсь хімією.

— Щ-що... що сталося?..

Данило спробував був підвестися і раптом зрозумів, що він уже не в потязі.

Вагон, у якому вони їхали, розкраяло вибухом, наче бляшанку, і скинуло з рейок. Данило лежав за кілька метрів від поїзда на вогкій траві.

Хлопець більше не встиг нічого запитати. Хтось із силою відірвав його від землі та звалив собі на плечі. Навкруги вирувала пожежа, поруч стрекотав кулемет, лунали крики, зойки, лайка й кінське іржання. Над полем пролунав гучний вигук... бойовий клич... Небо і земля знову помінялися місцями, звідкілясь летіли грудки землі, хвиля гарячого повітря збила їх з ніг.

Хтось волав над його вухом:

— Kriechen! Kriechen!!![90]

Данило звивався, наче вуж, намагаючись видертися на крутий схил залізничного насипу. Долоні різали друзки скла, травмоване коліно пекло вогнем, він задихався. Поруч хтось пронизливо верещав, брязкотів метал, гупали вибухи. Землею прокочувалися хвилі вібрації. Раптово нагорі щось пекельно заскреготіло. Данило звів погляд угору і закляк.

Просто над ним черготіли гігантські гусениці. З них сипалися грудки землі. На щоку крапнуло чорним.

Це був танк. Велетенських розмірів — більший за ті, що їх він бачив у Леобурзі.

До Данила притулився маленький тремтливий клубок. Казумі схлипнула і ткнулася обличчям йому в плече.

— Не рухайся,— прошепотів він українською і обійняв її.

Над ними потужно рикнув двигун. Танк нарешті виповз на залізничний насип і ковзнув униз. Гусениці пропливали повз них, наче у сповільненій зйомці. Навколо скреготало залізо, клекотів паровий котел, працювали тисячі механізмів. Данила обдало гарячою парою. Нарешті над головою знову з’явилося сіре досвітнє небо.

— Дідько,— зіпнув Данило, важко хапаючи повітря.— Трясця твоїй матері!

Його одяг був наскрізь мокрий від поту, всі м’язи тремтіли. Хлопець насилу зміг видертися на насип.

— Яблонський! Ти живий! — Зінкевич схопив його за комір.— Ти живий!

Данило закашлявся. Горло дер пороховий дим. Ще раз гримнуло — стріляв танк, який вони пропустили. Земля тремтіла. Вони сяк-так переповзли через насип. Кореспондент тягнув Данила до кущів. Казумі повзла поруч, і хлопець змушений був постійно озиратися на неї. У чорному вітті на них чекала перемазана сажею Ґрета.

— Що в дідька відбувається?! — вигукнула вона.

Зінкевич завалився на спину. У віденського кореспондента була розбита брова, по щоці цебеніла кров, він намагався зупинити її тонким шовковим носовичком.

— Що це? Де ми, чорт забирай?

— Це війна. Це велика війна,— бурмотів Зінкевич, протираючи закривавленим носовичком скельця окулярів.— Вони збожеволіли. Ці кляті українці... за кого вони себе мають!

Данило розвів гілки куща. По полю гуркотіли танки, їх було з десяток, а за ними, ніби на показових навчаннях, рухалося сонмище австрійської кавалерії. Яскраве пір’я на кокардах погойдувалося, шаблі виблискували в