Леобург - Ірина Грабовська
— Оздемірових вух обіцяти не можу, а от щодо мільйона...— пролунало поруч, і Лейла злякано відсахнулася.
— Хай тобі чорт, Яблонський! — пирхнула вона.— Я тебе не помітила...
— Чи не дивина. Ти старанно вдаєш, що не помічаєш мене.
— Бо ти не цікавиш мене. До речі, де Федя? — Лейла поправила ножі на корсеті.
Вуста Тео повільно розтяглися в посмішці. В темних очах затанцював неприємний уїдливий вогник.
Цей покидьок щось знає. Ну авжеж, він щось знає!
— Кажи.
Яблонський завів руки за спину і нетерпляче розгойдувався з підступною посмішкою на обличчі. Який же кретин! Пауза затягнулася, Лейла роздратовано зітхнула й розвернулася йти геть.
— Гадаю, тобі цікаво було б дізнатися, з ким він провів сьогоднішню ніч.
По спині наче хльоснули батогом, до горла підступив клубок. Лейла рвучко обернулася.
— Тобто?!
— О, Лейло,— зі знущальною інтонацією мовив Яблонський.— Невже ти така наївна! Час визнати, що ти програла.
Світ навколо затуманився. Всередині розгорялося пекельне вогнище, щоки спалахнули, вигнанка стиснула кулаки. Неможливо! Ця тупа курка... та не може бути! Та якого біса!
— Добре, з цим усе зрозуміло,— задоволено роздивляючись її обличчя, провадив Яблонський.— Ти обміркувала мою пропозицію?
Лейла тупо дивилася на вологу бруківку, не в змозі зібратися на думці. Яблонський бреше. Він точно бреше. У Феді явно щось було з цією Джекі, і в неї, може, й досі жевріють якісь там почуття, але щоб отак...
— Ще міркую. Міркую, як би врізати тобі по причандалах,— відповіла вона.— Я тобі не шльондра.
— Авжеж, ні,— радо погодився Яблонський.— Я ж не пропонував тобі гроші.
Лейла нарешті звела погляд на його обличчя. Тео самовдоволено посміхався, і в цю мить їй до смерті закортіло перетворити його посмішку на «посмішку Ґлазґо». Авжеж, він не вважає її шльондрою. Він вважає її непотребом. Лейла згадала одне з засідань Народної Ради, коли Тео змусив її поступитися місцем Джекі. «Ми перебуваємо в залі засідань Верховної Ради Леобурга, а не в льосі у вигнанців. Ми — Яблонські. А ти — вигнанка, люба». Вона вигнанка. Потолоч, бруд на його чоботях. А Яблонський — аристократ, навіть родовий герб має. І упадати за нею, домагатися її прихильності — нижче за його гідність, адже він і так ощасливив її привабливою пропозицією.
— Только потому, что их у тебя нет[88],— Лейла заговорила російською і підступила до нього впритул.— Бідолашний Теодорчик. Він так любив татка, а той узяв і весь спадок віддав... прибульцю! І тепер якийсь Данило відсипає тобі мідяків на свята, щоб ти купував собі бухло і дівок. Так, Яблонський? Хоча який ти в біса Яблонський. Усе місто знає, що ти ніхто. Чернюк,— вигнанка зловтішно посміхнулася.— Зневажаєш вигнанців, а сам ти хто такий? Байстря з підворіття. Тебе навіть рідна мати покинула, аристократе всратий! Знаєш, хто запропонував, щоб твою історію виголосили в гучномовці на все місто? Я. То що? Досі мене хочеш?
Так, він хотів.
Хотів убити. Тут і зараз.
Погляд Тео спалахнув і сповнився ненависті — щирої, дзвінкої, чорної, наче антрацит. О так. Їй вдалося!
— Хочу,— процідив Тео крізь зуби німецькою.— Але грошей я справді не маю. То я краще почекаю, поки ти втратиш у вартості.
— Дулю з маком тобі. Второпав? — широко посміхнулася Лейла.
Тео посміхнувся у відповідь, ненависть у його погляді згасла, тепер він дивився на неї з легким презирством.
— Ти б ліпше трохи поміркувала про майбутнє.
— Ми з Давидом покінчимо з Оздеміром і заберемося звідси світ за очі, оце і є моє майбутнє.
— Ви з Давидом? — Тео засміявся.— Не хотів би тебе розчаровувати, але він також обере не тебе.
— Я в ньому не сумніваюся. Він зробить заради мене все, що завгодно. Вже не раз робив,— просичала Лейла.
— О, то ви таки коханці? — зверхньо кинув Тео, але в його очах спалахнув недобрий, небезпечний вогник.
Он як. Хвилюється. А здавався таким незворушним. Лейла вигнула брови і глузливо гмикнула.
— Може, й так. А може, й ні,— вона штовхнула Яблонського в груди.— А тепер вали звідси, я втомилася бачити твою пику.
— Ти занадто емоційна, дорогенька. А я лише пропоную тобі заробити грошенят,— діловито заявив він.— У Вайомінгу. Там ми зможемо розбагатіти. Бо там стільки дурнів і стільки золота, що тобі й не снилося.
Лейла здивовано вигнула брови. Судячи з того, як швидко розбагатів Фелікс, справді схоже на правду. Яблонський зміряв її задоволеним поглядом.
— Щось я не зрозуміла: тобі дівка потрібна чи діловий партнер?
Тео незмигно дивився їй в очі, й у цьому було щось гіпнотичне. Він знову лякав її. По Лейлиних руках сипнуло морозцем.
— Не торгуйся зі мною,— його голос задзвенів металом.
Яблонський криво посміхнувся і попрямував вулицею вниз, пхнувши руки в кишені, й лише остроги на його американських чоботях брязкали об темну бруківку.
Федя не пам’ятав, як давно прокинувся. Рука, на яку спирався, затерпла, але він не відчував болю. Джекі пригорнулася до нього, посапуючи вві сні, наче дитина, і він відчував її тепло, відчував її дихання. Все було так само, як і кілька місяців тому, в Романівці, й нині Федя міг знову торкнутися її, не продираючись через рови з колючим дротом, проте не почувався щасливим. Він розумів, чому Джекі не може спати. Десь глибоко всередині нього накопичувалось важке, гнітюче відчуття, що не відпускало, випалюючи будь-які емоції. Щодень його страх слабшав, але разом з ним розчинявся і сам Федя. Він ніби заздалегідь прощався з власним життям. Тінь смерті вкривала все, на що він дивився, все, що він колись любив. Війна влізла в його шкуру і випхала його геть, вона впивалася в його плоть і шматувала її своїми гострими зубами. Вчора Джекі могла загинути. Йому вдалося цьому запобігти. Але чи буде ще так само? Скільки разів йому вдасться врятувати її, і чи вдасться врятуватися самому? Федя тамував химерне почуття, ніби відтепер усе, що пов’язувало його з ним справжнім,— це було її тепло, її дихання як доказ того, що не все ще втрачено й існує примарна, слабка надія повернутися додому.
Джекі поворухнулася і розплющила очі. Кілька секунд вона спантеличено кліпала, а тоді сказала:
— Я заснула, чи що?
— Ти спала, наче киця на пічці. Вирішив не будити тебе,
