Париж двадцятого століття - Жюль Верн

— Ох! — здивовано вигукнув Мішель, побачивши один том, що стояв трохи оддалік від інших, немов суворий і гордівливий відлюдник.

— Еге ж, синку, цей вояка — немов Александр, Цезар і Наполеон; останній зробив би з нього принца, з нашого старенького Корнеля, цього бійця, що створив величезне військо, адже його твори видавалися безліч разів; перед тобою — п’ятдесят друге й останнє повне їх видання, 1873 рік; відтоді Корнеля більше не перевидавали.

— Певно, дядьку, ви дістали ці книги із величезними труднощами!

— Помиляєшся, синку: усі їх тільки позбавляються! Глянь-бо, ось це — сорок дев’яте видання творів Расіна, сто п’ятдесяте — Мольєра, сорокове — Паскаля, двісті третє — Лафонтена... Словом, усі ці видання — останні, їм усього лише трохи більше ста років, та вони вже стали радістю бібліофілів! Ці генії ознаменували свою добу, а зараз зведені до рангу археологічного мотлоху!

— І справді, дядьку, — відповів юнак, — вони говорять мовою, яка більше нікому не зрозуміла!

— Ти маєш рацію, синку! Прекрасної французької мови більше не існує; мова, що їй довірили висловлювати свої думки знамениті іноземці: Лейбніц, Фрідріх Великий, Ансільон, Гумбольдт і Гайне, ця чарівна мова, яка змусила Ґете жалкувати про те, що він нею не володіє, ця елегантна мова, яку в п’ятнадцятому сторіччі ледь не витіснили грецька й латина, в епоху Катерини Медічі — італійська, а під час правління Генріха IV — гасконський діалект, — ця чудова мова перетворилася нині на жалюгідне арго. Кожен, кому не ліньки, забуваючи про те, що краще мова правильна, аніж багата, вигадав окреме слово на позначення предметів та явищ. Учені з галузей ботаніки, природознавства, фізики, хімії, математики створили жахливу словесну мішанину, винахідники запозичили з англійських словників найбільш немилозвучні терміни, вигадуючи на їхній основі назви для своїх винаходів; гендлярі — для своїх коней, жокеї — для своїх змагань, продавці автомобілів — для своїх машин: усі вони чомусь вирішили, що французька мова — надто бідна, та й кинулися до чужих! Ну що ж, тим краще! Хай вони й зовсім її забудуть! Вона ще прекрасніша у своїй бідності, адже не схотіла багатіти, збезчещуючи себе! Наша з тобою мова, синку, мова Малерба, Мольєра, Боссюе[46], Вольтера, Нодьє, Віктора Гюґо — це немов добре вихована дівчина, і ти можеш любити її без страху й побоювань: варварам двадцятого сторіччя не вдалося зробити з неї куртизанки!

— Ти чудово сказав зараз, дядьку, і тепер я можу зрозуміти дивну звичку мого викладача Рішло: він настільки зневажає сучасну говірку, що розмовляє лише французькою версією латини! З нього глузують, але він має рацію. Проте скажіть, дядечку: хіба французька не стала мовою дипломатії?

— Так, синку! Собі на кару! Внаслідок Німвегенського мирного договору 1678 року[47]! Французька мова має дві незаперечні властивості: влучність і структурованість, і це стало причиною того, що мовою дипломатичного світу обрали саме її. Як наслідок — вона поступово псувалася, а згодом і зовсім зникла! От побачиш: її будуть змушені змінювати хіба не кожного дня!

— Бідна наша французька! — мовив Мішель. — Певно, Боссюе та Фенелон[48] із Сен-Сімоном[49] уже зовсім би її не впізнали!

— Так! Їхнє дитя не вижило! От що значить крутитися серед учених, промисловців, дипломатів і в інших, не більш приємних колах суспільства! Ти розпорошуєшся, спокушаєшся... Якщо взяти до рук словник 1960 року, я маю на увазі повний, з усіма вживаними нині новими термінами, можна побачити, що він удвічі товщий за повний словник 1800 року! І здогадайся сам, що там можна знайти! Але продовжимо краще наш парад: не можна змушувати довго очікувати вояків зі зброєю.

— Я бачу тут полицю з прегарними томами!

— Прекрасними, а інколи й хорошими, — відказав дядько Гюгнен. — Перед тобою — чотириста двадцять восьме видання вибраних творів Вольтера: універсальний розум, але у всіх сенсах — другорядний, цитуючи пана Жозефа Прюдома. У 1978 році Стендаль сказав, що Вольтер перетвориться на Вуатюра і напівдурні зроблять із нього свого божка. На щастя, Стендаль сильно переоцінив майбутні покоління! Напівдурні? Та зараз є самі лише дурні, і Вольтера шанують не більше за інших! Аби продовжити нашу метафору, скажу тобі, що, як на мене, Вольтер був лише кабінетним генералом! Його бій відбувався у кімнаті, і собою він волів не жертвувати! Його гумор, що великою мірою був не надто й небезпечною зброєю, часто не влучав у ціль, і люди, яких він нею убив, зрештою прожили довше за нього!

— Але ж, дядьку, хіба він не був великим письменником?

— Безперечно, був, племінничку, він утілював у собі французьку мову, він грався з нею елегантно й мудро, немов помічник учителя фехтування, що люто нападає на стіни у навчальній залі. Але потім до зали приходить якийсь незграбний новачок і вбиває того вчителя першим же випадом, тільки-но прийнявши бойову стійку. Чесно кажучи, Вольтер ніколи не був по-справжньому хоробрим, і це не може не дивувати, адже писав він чудово.

— Розумію, — одказав Мішель.

— Перейдемо до інших, — мовив дядько, крокуючи до нової лінії солдатів, похмурих і суворих.

— Автори кінця вісімнадцятого сторіччя... — прошепотів юнак.

— Так! Жан-Жак Руссо, який сказав про Євангеліє найгарніші речі на світі, як, власне, і Робесп’єр, що у його творах знаходимо найвизначніші думки про безсмертя душі! Справжній генерал республіки, у сабо, без еполетів та вишитих шат! Перемог, якими можна пишатися, у нього від того аж ніяк не менше! Дивись-но! Поряд з ним — Бомарше, стрілець авангарду! Він зробив неоціненний внесок у розв’язання великої битви 89[50], коли цивілізація здобула перемогу над варварством, культура над невіглаством! Але, на жаль, відтоді цією перемогою лише зловживали, і цей чортів прогрес привів нас туди, де ми є.

— Можливо, рано чи пізно відбудеться революція проти нього! — мовив Мішель.

— Не виключено, — відповів дядько Гюгнен, — і це, безперечно, буде смішно. — Але не будемо займатися філософськими мудруваннями, продовжимо краще наш огляд. Перед нами — блискучий головнокомандувач, котрий сорок років свого життя поклав на те, щоб запевняти всіх у своїй скромності: Шатобріан; хоча це й не допомогло врятувати його Замогильні нотатки[51]від забуття.

— Поруч із ним я бачу Бернарда де