Париж двадцятого століття - Жюль Верн

Ідея прорити канал від Парижа до моря була не новою: про це думали й раніше, за минулих століть: скажімо, за часів правління Людовіка XIV або Людовіка-Філіпа. У 1863 році одна з компаній отримала дозвіл вивчити за свої кошти зони Крею, Бове та Дьєппа[83]; але полога територія потребувала численних шлюзів, а також значної кількості водних потоків для живлення; до того ж кількість води в Уазі й Бетюні, єдиних річках, що були доступні на шляху такого каналу, дуже скоро визнали недостатньою, й компанія змушена була припинити роботи.

Минуло шістдесят п’ять років, і за ідею взялася держава: за системою, що її вже пропонували минулого сторіччя, але тоді цей план було відкинуто через його надмірну простоту й логічність; мова йшла про використання Сени, природної артерії між Парижем та морем.

Менш ніж за п’ятнадцять років цивільний інженер на ім’я Монтане прорив канал, що починався на рівнині Гренель й закінчувався трохи нижче Руана; довжина його була 140 кілометрів, ширина — 70 метрів, а в глибину він сягав 20 метрів; це створювало русло місткістю приблизно в 190 000 000 кубічних метрів; такому каналові ніколи не загрожувало осушення, адже п’ятдесяти тисяч літрів води, що їх переганяла Сена за одну секунду, було із надлишком достатньо для його живлення.

Завдяки проекту Дюпейро у Франції існувала також мережа залізничних колій, побудована на берегових смугах усіх каналів. Потужні локомотиви, що котилися розташованими обіч рейками, без зусиль тягли на буксирі баржі й вантажні судна.

Така система набула широкого використання на каналі Руана, і можна зрозуміти, з якою швидкістю комерційні споруди й державні судна дісталися столиці.

Новий порт був побудований чудово, й незабаром дядько Гюгнен зі своїми гостями вже прогулювалися гранітними пристанями посеред волелюдного натовпу.

Загалом існувало вісімнадцять шлюзованих портів, з яких для урядових суден, що слугували для захисту рибного промислу й французьких колоній, було виділено лише два. Ще можна було побачити моделі старих броньованих фрегатів дев’ятнадцятого сторіччя, якими археологи милувалися, не надто вже на цьому й розуміючись.

Така військова техніка врешті набула неймовірних розмірів, хоча це можна було легко пояснити: впродовж п’ятдесяти років велася сміховинна боротьба між бронею та ядром: проламати або вистояти? Надводні облавки з кованого листового заліза стали занадто товстими, гармати — занадто тяжкими, тому судна просто почали тонути під власною вагою, що й призвело до завершення цього благородного конфлікту саме тоді, коли ядро майже взяло гору над бронею.

— Ось як тоді билися, — мовив дядько Гюгнен, показуючи на одного з таких залізних монстрів, що зараз сумирно покоїлись в глибині портового басейну, — закривалися в цих коробках, і вибір був невеликим: або ти топиш інших, або вони тебе.

— Але чи багато тоді важила особиста відвага? — зауважив Мішель.

— Відвага була знищена разом із гарматами, — сміючись, відповів дядько, — билися машини, а не люди; звідси — шлях до припинення воєн, що ставали смішними. Я ще можу зрозуміти, коли сходилися врукопашну, коли вбивали супротивника голими руками...

— Ви кровожерний, пане Гюгнен! — завважила Люсі.

— Аж ніяк, моє любе дитятко: я лише розсудливий, наскільки взагалі можливо бути розсудливим у тій безглуздій справі, про яку ми ведемо мову; у війни була своя логіка; але відтоді як ураження від пострілу гармати сягає відстані восьми тисяч метрів, а ядро масою тридцять шість фунтів на відстані ста метрів убиває тридцятьох чотирьох коней, що повернуті один до одного боками, і шістдесятьох вісьмох людей, — погодьтеся, що особиста відвага перетворилася на розкіш.

— Ви маєте рацію, — відповів Мішель, — машини знищили хоробрість, а солдати перетворилися на машиністів.

Під час цієї археологічної дискусії на тему воєн минулого прогулянка четвірки візитерів серед чудес торговельного порту продовжувалась. Навкруги поставало ціле місто з кабаре, де моряки, що сходили на берег, гуляли й пили на всю губу, вдаючи із себе багатіїв. Звідусіль було чутно їхні хриплі пісні й лайливі моряцькі вигуки. Ці зарозумілі молодики відчували себе як удома в торговельному порту просто посеред Гренельської рівнини, і вони мали повне право галасувати скільки їм заманеться. Втім, вони становили окремий прошарок населення та мали небагато спільного із жителями інших робітничих передмість, та й товариськістю не відрізнялися. Ніби Гавр, що його від Парижа відділяє сама лише Сена.

Торговельні доки з’єднувались між собою системою розвідних мостів, що їх у визначений час приводили до руху пневматичні двигуни Товариства Катакомб. Через корпуси суден води було майже не видно; більшість із них працювали на випаровуванні вуглекислоти; не було жодного трищоглового судна, брига, шхуни, люгера чи рибальського баркаса, який не мав би гвинта; вітер одживав свій вік; вийшов із моди; він був більше не потрібен, і старий Еол[84], яким тепер всі гребували, сором’язливо ховався в своєму бурдюкові.

Зрозуміло, наскільки проривання каналів у Суецькому й Панамському перешийках сприяло розквітові дальнього плавання; морські перевезення, позбавлені всілякої монополії й посередницьких пут міністерств, стрімко розвивалися; споруд різноманітного призначення все більшало. Дивовижним, безперечно, було видовище цих пароплавів усіх можливих розмірів й національностей, що їх штандарти майоріли в небі тисячами кольорів; широкі пристані, величезні пакгаузи слугували приміщенням для товарів, які розвантажували за допомогою найвигадливіших механізмів; одні слугували для створення паків, інші — для їх зважування, треті наклеювали етикетки, четверті перевозили готові паки на облавок; кораблі, що їх на буксирі перевозили локомотиви, тихо ковзали вздовж гранітних стін; горами були нагромаджені тюки вовни й бавовни, мішки з цукром та кавою, ящики з чаєм: словом, продукти з усіх п’яти континентів світу; у повітрі витав той специфічний запах, який можна назвати ароматом комерції; барвисті оголошення повідомляли про відплиття кораблів у всі точки земної кулі, і у Гренельському порту, найбільш відвідуваному на світі, лунали всі існуючі мови й говірки.

Вид на Гренельський порт з висот Аркею та Медона[85]був справді приголомшливий; погляд губився в цьому лісі із щогл з піднятими у святкові дні прапорами; на вході в порт височіла вежа, що сигналами сповіщала судна про припливи й відпливи, тоді як електричний прожектор всередині, не надто вже й корисний, здіймався у небо на висоту п’ятсот футів. Це був найвищий монумент на світі, вогні його сягали сорока льє; їх було видно ще з Руанського собору[86].

Уся