Париж двадцятого століття - Жюль Верн

Вікна дядькових пенатів виходили на південь; але високі стіни сусідніх будинків у дворі заважали сонцю потрапляти в кімнати; лише один раз на рік, 21 червня, у день літнього сонцестояння, у разі якщо погода була хорошою, найдовший з променів небесного світила злегка торкався сусіднього даху, хутко проковзував у вікно, сідав на краєчок полиці або корінець книжки; й за мить уже повертався назад, зникаючи аж до наступного року.

Дядькові Гюгнену цей промінчик, завжди один і той самий, був добре знайомий; він з хвилюванням у серці чатував на нього, уважний та непохитний, мов астроном; він купався у його цілющому світлі, встановлював старенький годинник на ймовірний час його появи, не забуваючи дякувати сонечку за те, що воно про нього не забувало.

Цей промінчик став його власною гарматою з Пале-Рояль[42]; от тільки стріляла воно всього лише раз на рік, та й то не завжди!

Дядько Гюгнен не забув запросити Мішеля у гості в цей урочистий день 21 червня, і Мішель пообіцяв, що не проґавить такого свята.

Сніданок тривав: доволі скромний, але приготований від душі.

— У мене сьогодні справжнє свято, — мовив дядько, — я частую гостей! До речі, ти знаєш, з ким ти сьогодні вечерятимеш?

— Не знаю, дядьку.

— З твоїм викладачем паном Рішло та його онукою, панною Люсі.

— Я з нею не знайомий.

— Що ж, племінничку, ви познайомитесь, і, попереджаю тебе, вона прегарна, але сама того не знає! Тож не здумай їй про це казати! — сміючись, додав Гюгнен.

— І не подумаю! — відказав юнак.

— Після вечері, якщо ніхто не буде проти, ми трохи прогуляємося.

— Залюбки, дядьку! Як на мене, чудове завершення дня.

— Що ж, Мішелю, чому ти більше нічого не їси, не п’єш?

— Чому ж ні, дядечку, — відповів Мішель, який уже не мав чим дихати, — за ваше здоров’я!

— І за твоє повернення, синку; коли ти від мене ідеш — мені завжди здається, що ти вирушаєш у довгу подорож! Отак-то воно і є... Але годі про це: краще розкажи мені, Мішелю, як ти, як життя? Настав час поговорити відверто!

— Охоче, дядечку!

Мішель в подробицях повідав дядькові про найнезначніші події у своєму житті, про свій смуток, відчай, лічильну машину, не оминаючи й пригоди з Касою, що сама себе захищає, і, нарешті, про свої найкращі дні, проведені на вершинах Великої Книги.

— Саме там, — промовив юнак, — я зустрів першого у своєму житті друга.

— О! Ти маєш друзів... — гмукнув Гюгнен, насуплюючи брови.

— І навіть двох! — відказав Мішель.

— Це багато, якщо вони тебе зрадять, і достатньо, якщо вони тебе люблять, — повчально мовив добросердий старий.

— Але, дядечку! — із запалом заперечив Мішель. — Вони справжні митці!

— О! Тоді це запорука того, — вів далі дядько Гюгнен, — що люди вони хороші: за статистикою каторг і в’язниць, туди потрапляють здебільшого самі лише священики, адвокати, підприємці, біржові маклери, банкіри та юристи — жодної творчої особистості! Але все-таки...

— Ви з ними познайомитесь, дядечку, і переконаєтеся в тому, що вони порядні та чесні люди!

— Залюбки, — погодився дядько Гюгнен; — я люблю молодь, за умови, якщо вона молода! Коли ж юнаки перетворюються на передчасних дідуганів — це виглядає лицемірно й нещиро!

— За них я можу поручитися!

— З огляду на те, з якими людьми ти спілкуєшся, я можу бути певним у тому, що переконання твої не змінились?

— Ба більше, дядечку: я тільки утвердився у своїх поглядах, — одказав Мішель.

— Ти захряс у гріхах?

— Так, дядьку.

— Тоді, неборако, сповідайся мені у своїх останніх прогрішеннях!

— Охоче висповідаюсь, дядечку!

І юнак палко та натхненно почав декламувати чудові вірші, сповнені сенсу й справжньої поезії.

— Браво! — у захваті вигукнув дядько Гюгнен, аплодуючи небожеві. — Браво, синку! Отже, мистецтво ще існує, ще живе! Ти говориш мовою чудових днів, що вже давно минули! Ох, синку, ти робиш мені таку приємність, і разом з тим завдаєш такого болю...

Обидва вони якийсь час мовчали, не в змозі вимовити й слова.

— Годі, годі вже! — мовив дядько Гюгнен. — Нумо заберемо цей стіл, тепер він тільки заважає!

Мішель допоміг дядькові, і за мить їдальня перетворилася на бібліотеку.

— Ну то що, дядечку? — спитав Мішель.

Розділ X

Урочистий парад французьких письменників, що його прийняв дядько Гюгнен у неділю, 15 квітня 1961 року

— А ось і наш десерт, — мовив дядько Гюгнен, показуючи Мітелеві на полиці, заставлені книжками.

— У мене знов з’являється апетит, — одказав юнак, — розпочнімо!

І вони з однаковим запалом почали копирсатися у книжках, перескакуючи з полиці на полицю; але дядько Гюгнен скоро поклав цьому край, додаючи трішки ладу до такого невпорядкованого грабунку.

— Підійди з цього боку, синку, — сказав він Мітелеві, — і почнемо спочатку! Сьогодні читати ми не будемо, лише оглянемо все та трішки погомонімо. Це військовий парад, а не битва; уяви себе Наполеоном, але не під Аустерліцом[43], а у дворі палацу Тюїльрі[44]. Закладай руки за спину: зараз ми пройдемо між полицями.

— Слухаюсь, дядечку!

— Синку, пам’ятай, що за мить перед твоїми очима дефілюватиме найкраща армія на світі, і жодна нація не зможе показати тобі чогось такого; ця армія здобула найбільші перемоги, що тільки можуть існувати: перемоги над варварством і насильством.

— Велика Армія Слів... — прошепотів Мішель.

— Дивись, синку: на першій полиці ти бачиш наших старих буркунів шістнадцятого сторіччя, вдягнених у лати своїх палітурок: Амійо, Ронсар, Рабле, Монтень, Матюрен Реньє; непохитні, вони стоять на сторожі, і їхній самобутній вплив на нашу чудову французьку мову відчувається й досі. Однак варто зауважити, що боролися вони радите за ідею, а не за форму. Поруч з ними — відважний генерал, найбільшим здобутком якого, однак, стало вдосконалення тогочасної зброї.

— Малерб[45], — здогадався Мішель.

— Так, синку, саме так! В одному із своїх текстів він зізнавався, що усьому навчився у портових вантажників; він жадібно збирав їхні метафори, довго вивчав цей суто галльський жаргон;