Париж двадцятого століття - Жюль Верн

— Журналіст, публіцист, економіст... Як бачиш, він встигав усюди! Перед тобою — генерал артилерії, більше гамірний, ніж розумний, на ім’я Жирарден.

— Він також був атеїстом?

— Аж ніяк: він вирів у себе. Поглянь-но далі: зовсім поруч стоїть сміливий персонаж, чоловік, який за потребою міг би з нуля вигадати французьку мову й зараз став би класиком літератури, якщо б, звісно, дітям у класах ще про неї розповідали... Луї Вейо, найрішучіший прихильник Римо-католицької церкви, який, на превеликий свій подив, помер відлученим від неї[66]. А от Гізо, нещадний історик, який у вільний час бавився тим, що підривав авторитет трону герцогів Орлеанських... Бачиш оцю величезну компіляцію? Це єдина Правдива й найдостовірніша історія Революції та Імперії, що 1895 року вийшла друком за наказом уряду, аби покласти край усіляким сумнівам, що існували у людських умах щодо цього періоду нашої історії. У написанні цього твору були використані хроніки Тьєра.

— Ох! Ці юні хлопці видаються повними завзяття!

— Ти слушно завважив; перед тобою — легка кавалерія 1860 року: блискуча, невтомна, галаслива, вона долає забобони й упередження, мов перешкоди, вона падає, підводиться й біжить ще швидше, розбиває собі голову, проте болю не відчуває! Це шедеври доби — Пані Боварі, Людська дурість такого собі Норіака: безмежна тема, яку він так і не вивчив до кінця, а от і славні Ассолани, Оревільї[67], Бодлери, Парадолі, Шоллі... усі ті хлопці, на яких, хоч-не-хоч, треба звертати увагу, адже інакше вони не дадуть тобі пройти, стріляючи по ногах!

— Але сліпими кулями! — додав Мішель.

— От тільки вони із сіллю, тому тобі пече! Дивися далі: ще один талановитий хлопець, справжнє дитя війська!

— Абу?

— Так! Він вихвалявся, точніше, його вихваляли тому, що він начебто наслідував Вольтера, і може, з часом він справді дістався би до вольтерівської щиколотки; але, на жаль, 1869 року, коли його вже майже прийняли до Академії, його вбив на дуелі[68] суворий критик, знаменитий Сарсе.

— Якщо б із ним не сталося такого нещастя, він пішов би досить далеко, як думаєте, дядьку?

— Ніколи не буває досить далеко! — відказав Гюгнен. — Такими є, синку, основні головнокомандувачі нашої літературної армії; внизу ти знайдеш темні полиці вояків, імена яких дивують читачів старих каталогів! Продовжуй свою інспекцію, розважайся; тут є п’ять чи шість століть, які тільки й чекають на те, щоб їхні сторінки перегорнули!

Так промайнув день. Мішель нехтував невідомими іменами, зосереджуючись швидше на уславлених особистостях, та часом йому траплялися цікаві контрасти: після Готьє[69], що його незвичний стиль вже дещо застарів, він натикався на Фейдо, безпутного послідовника Луве й Лакло, після Шанфлері — на Жана Масе, найвинахідливішого популяризатора науки. Погляд юнака ковзав від Мері, який вигадував жарти так, немов швець лагодить чоботи, до Банвіля[70], котрого дядько Гюгнен просто називав жонглером словами; інколи він натрапляв на Сталя, що його ретельно друкували у видавництві Етцеля, на Kappa, цього розумника-мораліста, якому, однак, забракло духу, аби піднестися думками високо в небо, також на Уссе, який від перебування у салоні пані Рамбуйє[71] взяв не найкраще: сміхотворний стиль у письмі й претензійну манірність, а часом і на Сен-Віктора, талант якого палав яскравим полум’ям навіть через сто років.

Потім юнак повернувся до того, з чого починав; він узяв до рук декілька дорогих серцю книжок, розгорнув, прочитав з однієї якусь фразу, з іншої — сторінку, у деяких пробіг очима тільки назви розділів, в інших — самі лише назви книжок на обкладинці; він вдихав цей літературний аромат, що проникав у його мізки теплою еманацією минулих віків, тиснув руку усім цим друзям, яких він би знав і любив, якби у нього вистачило духу народитися раніше!

Молодшаючи ніби на очах, дядько Гюгнен із радістю спостерігав за небожем.

— Ну то що, синку, про що думаєш? — спитав він Мішеля, коли той, замислившись, на мить завмер.

— Я думаю про те, що ця маленька кімнатка містить у собі все, що треба людині для щастя, на ціле життя!

— Якщо людина вміє читати!

— Я це і мав на увазі, — відказав Мішель.

— Так, синку, але за однієї умови.

— Якої?

— Якщо людина не вміє писати!

— Чому ж так, дядечку?

— Тому що тоді, дитя моє, їй неодмінно захочеться піти слідами великих письменників!

— Невже це погано? — із запалом заперечив юнак.

— Вона загубиться.

— О, дядечку! — вигукнув Мішель. — Ви будете читати мені нотації?

— Аж ніяк! Бо якщо комусь із нас і потрібен урок, то це мені!

— Вам? Але чому?

— Через те, що я посіяв у твоїй голові божевільні ідеї! Я дозволив тобі зазирнути у краї Землі Обітованої, мій бідолашний синку, і...

— І ви дасте мені можливість туди пройти?

— Так! Якщо ти пообіцяєш мені одну річ.

— Яку саме?

— Прогулюватись там наодинці! Я не хочу, аби ти розорював цей неродючий ґрунт! Не забувай про те, хто ти є, чого ти повинен досягти, не забувай також, хто я, і пам’ятай про час, у який ми примудрилися з’явитися на світ!

Мішель не відповів; він мовчки потиснув дядькові руку; Гюгнен уже готовий був наводити нові вагомі аргументи, коли у двері хтось подзвонив. Господар пішов відчиняти.

Розділ XI

Прогулянка Гренельським портом

Це був пан Рішло власною персоною. Мішедь кинувся в обійми свого старенького викладача; ще трішки — і він би потрапив в обійми, що їх панна Люсі відкрила для дядька Гюгнена; на щастя, той був до цього готовий і, передбачивши цю милу зустріч, стояв саме там, де треба.

— Мішель! — вигукнув пан Рішло.

— Саме так, — мовив пан Гюгнен.

— Ох! — зітхнув професор, — Що за юкондний[72]сюрприз! День обіцяє бути справді лаентерентним!

— Dies albo notanda lapillo[73], — відповів пан Гюгнен. — Як казав наш любий Флакк[74], — уточнив пан Рішло. — Панно... — пробелькотів юнак, вітаючи дівчину.

— Пане, — відповіла Люсі, граційно присідаючи у реверансі.

— Candore notabilis albo![75], — прошепотів Мішель на превелику радість свого учителя, який пробачив йому цей комплімент іноземною мовою.

Втім, юнак мав рацію; чудовий піввірш Овідія влучно передавав