Париж двадцятого століття - Жюль Верн
Екстаз Мішеля міг продовжуватися вічно; дядько Гюгнен помітив це, тому, запрошуючи гостей сісти до столу, усадив дівчину трохи осторонь від палаючих поетових променів, а тоді вже промовив:
— Друзі мої, скоро вечеря буде готова, а поки побалакаєм. То що, любий мій Рішло, от уже місяць, як ми з вами не бачились. Як там поживають гуманітарні науки?
— Вони відживають! — відповів старий професор. — У класі риторики в мене залишилось тільки три учні! Який тюрпний[76] занепад! Якщо нас звідти виженуть — буде тільки краще!
— Вигнати вас? — скрикнув Мішель.
— Таке питання розглядається серйозно? — спитав дядько Гюгнен.
— Дуже серйозно, — відказав пан Рішло; ширяться чутки, що на підставі рішення, прийнятого генеральною асамблеєю акціонерів, з 1962 навчального року філологічні факультети буде ліквідовано.
«Що з ними буде?» — подумав Мішель, подивившись на дівчину.
— Я не можу в це повірити, — одказав дядько, насупивши брови, — вони не наважаться!
— Наважаться, друже, — відповів Рішло, — і правильно зроблять! Кому є діло до цих греків і латинян, придатних хіба що до того, аби позичити термінам сучасної науки декілька коренів! Учні не розуміють більше всієї краси цих прекрасних мов, і дивлячись на те, яка ця молодь дурна, я відчуваю, як мене охоплює відраза й разом з тим — відчай.
— Як це можливо? — здивувався юний Дюфренуа. — У вашому класі лише три учні!
— Це рівно на трьох більше, ніж потрібно, — відповів професор, і в голосі його відчувалось обурення.
— Ба більше: я думаю, що всі вони — нероби й ледарі, — зауважив дядько Гюгнен.
— Ледарі, яких мало на світі, друже! — погодився пан Рішло. — Ви не повірите, але один із них нещодавно переклав мені jus divinum[77] як jus divin[78]!
— Божий сік! — мовив дядько Гюгнен. — Та це ж майбутній п’яниця!
— А вчора! Буквально вчора! Horresco referens[79], вгадайте, друзі мої, якщо, звісно, наважитесь, як інший переклав такий рядок з четвертої книги Георгій[80]:
immanis pecoris custos[81]...
— Мені здається... — почав Мішель.
— Я червонію по самісінькі вуха, — визнав пан Рішло.
— Ну добре, скажіть вже нарешті, як перекладають цей пасаж цього благодатного 1961 року? — нетерпляче спитав Гюгнен.
— «Gardien d’une épouvantable pécore»[82], — відказав старий професор, затуляючи обличчя руками.
Дядько Гюгнен не міг стриматись і вибухнув гучним реготом; Люсі, усміхаючись, відвернулась; Мішель із сумом дивився на неї; пан Рішло не знав куди подітися від сорому.
— Ох, Вергілію! — вигукнув дядько Гюгнен. — Чи міг би ти колись таке уявити?
— Тепер ви мене розумієте, друзі, — продовжував професор, — краще вже не перекладати зовсім, аніж перекладати так! І це ще клас риторики! Якщо нас виженуть — правильно зроблять!
— Що ж ви тоді робитимете? — спитав Мішель.
— А це вже, синку мій, інше питання, та зараз не час про це думати: ми тут, аби трохи розважитись...
— Тоді до вечері! — мовив дядько.
Поки подавали на стіл, Мішель зав’язав з панною Люсі чарівно банальну розмову, повну тих милих нісенітниць, крізь які інколи пробиваються справжні думки; у свої шістнадцять панна Люсі мала повне право бути набагато старшою за Мішеля у його дев’ятнадцять; але вона цим не зловживала. Однак стурбованість щодо майбутнього затьмарювала її чисте чоло, через що вираз обличчя дівчини здавався серйозним. Вона схвильовано поглядала на свого дідуся: у ньому було все її життя. Мішель помітив один з таких її поглядів.
— Ви дуже любите пана Рішло? — спитав він.
— Так, дуже, пане, — відповіла Люсі.
— Я теж, панно, — додав юнак. Люсі трохи зашарілася, розуміючи, що вони з Мішелем були прив’язані до одної людини: спільного друга; це було немов поєднанням її найінтимніших почуттів із почуттями іншого. Мішель відчув це та більше не наважувався кинути на дівчину погляд.
На щастя, дядько Гюгнен перервав їхню розмову чудовими словами: до столу! Сусідній кухар приготував прекрасну вечерю, що її дядько Гюгнен спеціально замовив для такої нагоди. Всі посідали до столу.
Спершу голод запрошених утамував густий суп з смачною вареною конятиною: до вісімнадцятого століття це м’ясо було у великій шані, а у двадцятому знову увійшло в моду; трохи згодом — чудесне бараняче стегно, консервоване у цукрі із селітрою: новий метод, що дозволяв зберігати м’ясо, при цьому збагачуючи його цінними смаковими властивостями; акліматизовані у Франції овочі з Еквадору, гумор та жвавість дядька Гюгнена, ґречність Люсі, яка подавала всім за столом, сентиментальний настрій Мішеля — усе сприяло тому, аби ця родинна вечеря видалась якомога теплішою. Марно гості намагалися її продовжити: усе скінчилась надто швидко, й серце повинно було капітулювати перед сатисфакцією шлунка.
Усі підвелися з-за столу.
— А зараз, — мовив дядько Гюгнен, — треба гідно завершити цей чудовий день.
— Підем на прогулянку! — вигукнув Мішель.
— Так, так! — підтримала юнака Люсі.
— Але куди? — спитав дядько.
— До Гренельського порту, — запропонував юнак.
— Чудово! Левіафан IV саме тільки-но прибув, тож ми зможемо насолодитися цим дивом!
Невеличкий гурт вийшов на вулицю, Мішель узяв дівчину під руку, і компанія попрямувала до кільцевої залізниці.
Знаменитий проект з перетворення Парижа на морський порт нарешті було реалізовано; у це довго не могли повірити; багато хто з жителів, які спостерігали за роботою на каналі, відкрито з нього глузували й наперед засудили проект за абсолютну, як вони вважали, непотрібність. Але десять років тому всі невіруючі мали визнати вже очевидну реальність.
Столиця вже погрожувала перетворитися на щось подібне до Ліверпуля у самому серці Франції; довгий ряд
