Париж двадцятого століття - Жюль Верн

— Я? Тільки цього бракувало! Я граю її, як і всі! Стривай-но! Щойно я завершив одну дрібничку на смак нашого часу, і я вірю в успіх, якщо тільки зможу знайти видавця.

— І як ти її назвав?

— Тілор’єна, або Фантазія на тему Перетворення карбонатної Кислоти на Рідину.

— Хто б міг подумати? — здивовано скрикнув Мішель.

— Слухай і вирішуй сам, — відказав Кенсоннас.

І він сів за піаніно, скорше накинувся на нього. Під його пальцями, руками, ліктями нещасний інструмент видавав якісь неможливі звуки; ноти наштовхувались одна на одну й тріскотіли, мов град. Жодної мелодії, жодного ритму! Музикант волів змалювати останній дослід Тілор’є, що коштував йому життя[39].

— Ну як? — викрикував він. — Слухайте! Розумійте! Дивіться на останній дослід великого хіміка! Ви вже увійшли в його лабораторію? Відчуваєте, як випаровується карбонатна кислота? Тиск піднявся уже до чотирьохсот дев’яноста п’яти атмосфер! Циліндр хитається! Обережно, обережно! Апарат зараз вибухне! Рятуйся хто може!

У цей момент Кенсоннас відважив по клавішах здоровезного стусана, імітуючи в такий спосіб вибух.

— Уф! — видихнув він. — Невже це недостатньо схоже на вибух? Невже це недостатньо красиво?

Мішель, ошелешений, не міг вимовити й слова. Жак не втримався від сміху.

— І ти покладаєш на це надії? — спитав Мішель.

— Звісно, ще й які! — відказав піаніст. — Це у дусі часу, зараз усі довкола — хіміки! Мене зрозуміють. Однак самої лише ідеї замало, треба ще подумати про виконання.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Жак.

— Я хочу сказати, що дивувати епоху збираюся саме своїм виконанням.

— Як на мене, цей уривок ти граєш неперевершено! — висловив свою думку Мішель.

— Та годі тобі! — мовив музикант, знизавши плечима. — Я вивчаю її три роки й досі не знаю і першої ноти!

— І що ж ти хочеш зробити?

— Це вже моя таємниця, діти мої, нічого у мене не питайте! Ви назвете мене дурником, а тоді я впаду духом. Але можу запевнити вас: талант усіляких там Лістів, Тальбергів, Прюданів і Шульгоффів буде значно перевершено.

— Ти хочеш грати на три ноти за секунду більше, аніж вони? — пожартував Жак.

— Аж ніяк! Я збираюсь винайти абсолютно новий спосіб гри на піаніно, спосіб, що вразить публіку! Який саме? Цього я сказати вам не можу. Тоненький натяк, одне-однісіньке необачне слово — і моя ідея вкрадена. За мною кинеться нице стадо імітаторів, а я хочу залишатися єдиним. Але це потребує надлюдських зусиль! Коли я буду повністю у собі впевнений — зароблю купу грошей, і прощавай, Бухгалтерія!

— Ти збожеволів, друже, — одказав Жак.

— Помиляєшся, Жаку! Я всього лише нерозважний, а це все, що потрібно для успіху! Але повернемося до приємніших речей, спробуємо хоч на мить відтворити те чарівне минуле, для якого ми були народжені. Друзі, ось правда музики!

Кенсоннас був надзвичайним артистом: він грав проникливо, і відчувалось, що він чудово розуміється на всьому тому, що з минулих сторіч передалося сторіччю теперішньому, хоч воно й не хотіло нічого приймати! Він почав із самого зародження мистецтва музики, швидко переходячи від одного маестро до іншого, а те, чого бракувало у його виконанні, він цілком компенсував своїм доволі різким, але зрештою приємним голосом. Він виклав своїм зачарованим друзям усю історію музики, починаючи з Рамо і закінчуючи Люллі, Моцартом, Бетховеном, Вебером, основоположниками мистецтва, плачучи над лагідними інспіраціями Ґретрі й переможно проносячись неперевершеними сторінками Россіні та Мейєрбера.

— Слухайте, — вів Кенсоннас далі, — ось забуті мелодії з Вільгельма Телля, Роберта, Гугенотів; от велична доба Ерольда та Обера, вчених, які пишалися тим, що нічого не знають! Ех! Що робить наука в музиці? Чи може вона втручатись у живопис? Ні, ні та ще раз ні, адже живопис і музика становлять одне ціле! Ось як розуміли велике мистецтво у першій половині дев’ятнадцятого сторіччя! Тоді не шукали нових методів; у музиці немає нічого нового, як і в коханні, і в цьому — чарівний привілей чуттєвого мистецтва: вони є вічно молодими!

— Непогано сказано, — кинув Жак.

— Але згодом, — продовжував піаніст, — декілька амбітних хлопців відчули необхідність дослідити незнані шляхи, внаслідок чого музика опинилася на краю прірви.

— Ти хочеш сказати, — перепитав Мішель, — що з часів Мейєрбера і Россіні нікого не можеш назвати гідним музикантом?

— Саме так! — підтвердив Кенсоннас, сміливо перескакуючи із «ре» у «мі-бемоль». — Я не кажу про Берліоза, голову школи безпорадних, чиї музичні ідеї вилились у сповнені заздрості фейлетони, але ось деякі з наслідувачів великих метрів: послухай Фелісьєна Давида, професіонала у музиці, що його нинішні вчені плутають з королем Давидом, першим арфістом євреїв! Уважно прислухайся до простих та щирих інспірацій Массе, цього останнього музиканта, що писав почуттями і серцем, чия Індіанка стала справжнім шедевром своєї доби! А от і Гуно, блискучий автор Фауста, який помер невдовзі після того, як став священиком Вагнерівської Церкви. А це — майстер мелодійного шуму, герой музичного ґвалту, людина, яка писала величну музику так, як колись писали величну літературу: Верді, автор невичерпного Трубадура, що значною мірою посприяв деградації смаків свого століття. А ось прийшов Вагнерб...

Цієї миті Кенсоннасові пальці, що вже не підкорялись жодному ритму, пустилися блукати незбагненними фантазіями Споглядальної Музики, раптово завмираючи у паузах, щоб потім щезнути посеред нескінченного пасажу.

Із незрівнянним талантом музикант відтворив послідовні етапи історії мистецтва; двісті років музики пробігли під його пальцями, і друзі слухали його, мовчазні й зачаровані.

Аж раптом, посеред чергового сильного напруженого пасажу Вагнерівської школи, у ту мить, коли збита зі шляху думка остаточно губилася, коли звуки потроху поступалися дивному шуму, музичну складову якого вже важко було якось оцінити, під пальцями піаніста народилась проста, милозвучна, сповнена ніжності й чуттєвості мелодія. Це була немов постала після бурі тиша, спокійна пісня після какофонії гарчання й крику.

— Ох! — тільки й зміг вимовити Жак.

— Друзі мої, — вів далі Кенсоннас, — але був ще один митець, невідомий і незнаний, що був генієм музики. 1947 рік, останній подих вмираючого мистецтва.

— І хто ж це? — запитав Мішель.

— Це твій батько, мій улюблений вчитель!

—