Париж двадцятого століття - Жюль Верн

— А пану Жаку, — запитав Мішель, — теж доводиться виконувати якісь відразливі функції?

— Жак, — експедитор в одній промисловій компанії, — відказав Кенсоннас, — що, на його превеликий жаль, ніяк не означає, що він бере учать в експедиціях!

— Що він має на увазі? — поцікавився Мішель.

— Він має на увазі, — пояснив Жак, — що я волів би бути солдатом!

— Солдатом! — ошелешено повторив Мішель.

— Так, солдатом! Чудова професія! Ще півсторіччя тому завдяки їй можна було пристойно заробляти собі на життя!

— Або ще більш пристойно його втратити, — перервав друга Кенсоннас. — Кінець кінцем про кар’єру в армії зараз можна забути, тому що її немає. Хіба податися у жандарми... В інші часи Жак вступив би у Військову школу, служив би, а згодом, після купи перемог та поразок, дослужився б до генерала, як Тюренн, або ж до Імператора, як Наполеон! Але ж, хоробрий мій вояче, від цього треба відмовитись.

— Ба! Хто знає! — стенув плечима Жак. — Франція, Англія, Росія та Італія відкликали своїх солдатів, це правда; минулого сторіччя розвиток військової техніки зайшов надто далеко, і це стало таким кумедним, що Франція не могла стримати сміху...

— А коли насміялась досхочу, виявилось, що її вже роззброєно! — вставив Кенсоннас.

— Так, дурний ти жартівнику! Не можу не погодитись: усі європейські нації, окрім старих австрійців, відмовились від мілітаризму! Але чи означає це, що природну жагу людини до битви, так само як і природну жагу урядовців до завоювань, ущент знищено?

— Та звісно, — відказав музикант.

— І чому ж?

— Тому що єдиною причиною існування цих інстинктів була можливість їх задовольнити! Тому що ніщо не спонукає до бою так, як озброєний мир, як казали колись! Тому що якщо позбутися художників — не буде картин, скульпторів — не буде скульптур, музикантів — не буде музики, воїнів — не буде воєн! Солдати — ті ж митці.

— Ти маєш рацію, так! — збуджено скрикнув Мішель. — Ліпше б і я пішов служити: все ж краще, ніж моя мерзенна служба!

— Ах! І ти туди ж, хлопчику мій! Може, ти ще й битися хочеш? — зіронізував Кенсоннас.

— За Стендалем, що був одним з найвизначніших мислителів минулого сторіччя, битва звеличує душу, — відказав Мішель.

— Еге ж! — присвиснув піаніст, і продовжив: — То ж яку, скажи мені, треба мати силу духу, щоб розмахувати шаблею?

— Щоб розмахувати добре — неабияку, — відказав Жак.

— А щоб прийняти удар — певно, ще більшу! — дав другові відсіч Кенсоннас. — Зрештою, друзі, не виключено, що ви в якомусь сенсі й маєте рацію, і я б міг підтримати ваше бажання піти в солдати, якби ж іще існувала армія; якщо трішки помудрувати — то це неабияка професія! Але ж, як ми знаємо, Марсове поле перетворено на колеж, а тому годі й балакати...

— Про це ще будуть говорити, — мовив Жак; — одного дня виникнуть якісь несподівані ускладнення...

— Я в це не вірю, мій хоробрий товаришу, адже войовничі ідеї відходять у минуле, а разом з тим — й ідеї честі. Колись у Франції боялися бути виставленими у смішному вигляді, а зараз... ти й сам знаєш, що сталося з поняттям честі. Не б’ються більше на дуелях; це вийшло з моди; зараз або домовляються, або вирішують справу у суді; може, ти хочеш сказати, що якщо не б’ються за честь і гідність, будуть битися за політику? Якщо ніхто більше не бере до рук шпаги, то нащо урядові діставати її із піхов? Ніколи не було стільки баталій, як за часів дуелей, і якщо немає зараз дуелянтів — не буде й солдатів.

— О, вони з’являться! — впевнено заявив Жак.

— З якого дива їм з’являтись? Торгівля об’єднує нації! Англійці, росіяни, американці: хіба не вкладають вони свої банкноти, рублі, долари у наші комерційні підприємства? Хіба гроші не стали заклятим ворогом олива, хіба кульки з бавовни не повністю витіснили сталеві кулі? Подумай-но, Жаку: хіба англійці, досхочу користуючись правами, в яких нам відмовлено, мало-помалу не стали нашими землевласниками? Їм належать колосальні території, майже цілі департаменти! Та вони їх не завоювали, а купили: у цьому сумнівів бути не може! Ми на них не зважали, ми пустили все на самоплив; маємо результат: скоро англійці володітимуть всією нашою землею! Візьмуть реванш над Вільгельмом Завойовником!

— Любий мій друже, — відповів на це Жак, — послухай мене і запам’ятай, що я тобі скажу. І ви, юначе, слухайте, адже мова йтиме про кредо нашого часу. За Монтеня, а може, ще за Рабле, люди запитували себе: «Що я знаю?»; у дев’ятнадцятому сторіччі — «Ну то й що, що я знаю?» Зараз питання зовсім інше: «Що я від цього отримаю?» Так от: війна почнеться тоді, коли даватиме прибуток, як-от промисловість.

— Але ж війна ніколи не була економічно вигідною! Особливо у Франції.

— Бо воювали заради честі, не заради грошей! — відказав Жак.

— То ти віриш в армію відважних комерсантів?

— Безперечно. Згадай американців у роки жахливої війни 1863 року[34].

— То й що! Дорогенький мій, армія, яку штовхатимуть до битви тільки гроші, — це армія не солдатів, а самих лише нікчемних мародерів!

— Вони покажуть усім справжні чудеса перемог!

— Та радше чудеса пограбування, — одрізав Кенсоннас. Усі троє розсміялись.

— У підсумку, — продовжував він, — маємо таке: Мішель — поет, Жак — солдат і Кенсоннас — музикант, і все це — у той час, коли нема більше ані музики, ані поезії, ані армії! Ми з вами, хлопці, справжні ідіоти! Вечеря добігла кінця: вона видалася корисною й поживною, принаймні в тому, що стосується нашої розмови. Настав час інших вправ.

Зі столу прибрали, після чого він повернувся на своє відведене у піаніно місце; тепер музичний інструмент був готовий до виконання своїх прямих функцій.

Розділ VIII

У якому йдеться про давню й сучасну музику а також про практичне використання деяких інструментів

— Нарешті настав час трішки пограти! — вигукнув