Леобург - Ірина Грабовська

— Що вам відомо про нинішню Австро-Боснійську Імперію?

Джекі важко зітхнула. Вона і приблизно не уявляла, що це за монстр і де пролягають його межі.

— Ви зібралися грати зі мною в географічну вікторину?

— Це неповоротка, поточена тлінню туша,— з презирством просичав він.— Вона смертельно хвора, але поки що смертельно небезпечна для всіх свідомих людей.

— А ще — це гарант недоторканності Леобурга.

— О так, не сумнівайтеся,— з божевільним блиском в очах посміхнувся Зінкевич.— Тільки-но телеграфіст відіб’є перший символ вашої телеграми цісарю Вільгельмові, його вірні боснійські пси з’являться тут і нікому не дозволять окупувати вас раніше за нього.

— Що ви пропонуєте? Сидіти і чекати на інших окупантів?

— Шукати друзів! — вигукнув він.— Я тут, бо у вас є друзі! Я — представник Комітету революційних сил Австро-Боснії!

Що за маячня? Джекі втомлено закотила очі.

— Нехай так.

— Якщо ти не австрієць, а віднедавна — ще й не боснієць, то ти другого сорту, ти ніхто,— Зінкевич задер підборіддя.— Повстання в Мариборі, бунт у хорватських казармах у Далмації, «Хода непокірних» у Празі — всіх топлять у крові, а з якою жорстокістю розчавили протест угорців кілька років тому, вам має бути відомо! Вони всі програли. Їхніх лідерів було страчено або заслано, жодної їхньої вимоги досі не виконано,— кореспондент перевів дух.— Але зрештою ми вирішили об’єднатися. Ми обплутали всю імперію. Ми всюди. І сподіваємося, що Леобург стане нашим вірним союзником.

У Джекі від хвилювання звело зуби. На її місці Агнеса, певно, розгубилася б так само, але принаймні вона справді була дочкою Яблонського і представницею законної влади, а не... жалюгідною пародією з накладним волоссям. Вона ж не політикиня, здатна ухвалювати такі рішення!

— В-вибачте мене, Павле,— мовила Джекі.— Це дуже складне питання, і, боюся, без обговорення з моїми радниками я нічого не зможу вам відповісти.

— Я б міг чекати вічність, але у нас катма часу,— з жалем відповів Зінкевич.— Розгляньте можливість зустрічі з представниками Комітету якнайшвидше. Коли вирішите, дайте мені знати.

Джекі кивнула і вислизнула з кухні, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. Вона побігла до своєї кімнати, перш ніж хтось знову вискочить на неї з темряви. Ця інформація здавалася їй настільки важливою, що вона не знала, чи викладати її ввечері на нараді. Чи всім вигнанцям можна довіряти? Чи не зіштовхне вона Леобург у безодню світової війни? Їй було нестерпно моторошно, і ще відчутнішою стала її самотність. Імовірно, вони вже ніколи не зустрінуться з Агнесою. А Федя... Джекі знову почувалася в будинку в облозі, як тоді, в Романівці, але з нею більше не було Феді, який обіцяв стояти поруч, навіть коли навколо буде валитися світ. Кілька секунд вона боролася з бажанням побігти і розповісти про все саме йому, але потім подумки все-таки вгамувала себе. Звісно, бігти треба. Але зовсім до іншої людини.

— Лейло, стривай!

Вигнанка вже відчинила люк, що вів до душової кімнати, і закинула на плечі рушник. Давид зупинився за метр, наче не зважувався підійти ближче.

— Вирішив потерти мені спинку? — Лейла посміхнулася куточком уст.

Давид усміхнувся й опустив погляд. Вона могла побитися об заклад, що його щоки спалахнули.

Після стількох років вона досі здатна змусити його зашарітися.

— У мене є важливіша місія.

Це ніколи не закінчиться. Його почуття — єдине, в чому Лейла могла бути певна. З одного боку, це навіть пригнічувало, але якби її спитали, чи справді вона бажає, щоб це припинилося, вона б заперечила.

— Я вмираю з утоми, може, пізніше?

— Я тільки сьогодні зрозумів, що «пізніше» може і не бути,— вимовив вигнанець і раптом звів на неї погляд,— Лейла аж відступила, втягнувши голову в плечі.

— Так, Давиде, ми тут...

— Я хочу, щоб ти взяла керування на себе, якщо я загину.

— Я?!

— Так.

— Чому не Мак?

— Бо...— він скуйовдив волосся.— Бо я довіряю лише тобі.

Лейла відчувала, що досі стоїть на твердій землі, але омріяного полегшення геть не відчувала. Що це в біса за заповіт?

— Давиде, я не можу. Ти знаєш, чому я досі тут. Я не хочу керувати.

— Мак тобі допоможе. Ти впораєшся. Хлопці поважають тебе не менше за мене.

Вона важко ковтнула.

— То я тепер твоя заступниця?

— Ти моя...— він затнувся.— Сподіваюся, це лише формальність. Але пообіцяй мені.

— Ну...— вигнанка відчула, як запашіли щоки.— Тобі я відмовити не можу. Але спробуй не помирати, добре?

Його погляд швидко ковзнув по її обличчю, Давид стримано всміхнувся й пішов. Лейла зайшла в душову кімнату, швидко зачинила по собі важку ляду та притулилася до неї спиною.

Вона тягнулася в цьому світі за власного цікавістю, за швидкоплинним, мерехтливим відчуттям легкості, але натомість отримувала лише осуд, тортури, вигнання й відповідальність.

Так, тепер ще й відповідальність.

На Михайлівській площі було не проштовхнутися, але над людським морем висіла страшна, могильна тиша, така, що було чутно навіть чиєсь необережне кахикання. Федя стояв серед людей, під саморобним помостом, і дивився на тендітну дівчину в сірому плащі, яка завмерла на самому краєчку сцени. Вона була схожа на фігуру на носі корабля, що розтинає море скорботи. В ній було щось дуже могутнє, щось важливе.

Якою незмірно, незбагненно далекою вона була тепер від тієї дівчинки з зеленим волоссям і пірсингом, яку він зустрів у будинку Данилового дядька! Феді на мить здалося, що тієї Джекі ніколи не існувало. Вона розчинилася в одній з мільйонів реальностей цього всесвіту.

Люди тримали живі й паперові квіти, стрічки, вінки з глиці — все, що встигли знайти,— і мовчали. В центрі площі під однаковими білими простирадлами лежали тіла — ті, кого вдалося впізнати. Тіл було так багато, що леобурзька трупарня відмовилася їх приймати, і від самого ранку чоловіки копали триста могил на центральному кладовищі міста. «І це лише за кілька днів,— мимоволі подумав Федя.— Лише за кілька днів. І тут ще не було чужої армії». Йому стало так моторошно, що він насилу міг дихати — мабуть, як і більшість городян. Низькі сталево-сірі хмари посилювали відчуття, що над закопченими будівлями Аристократичного району висіло щось невидиме і жахливе. Накрапав дрібний дощ. Приспущені біло-сині прапори з левом потемніли від вологи. Хтось у юрбі затягнув пісню, і її миттєво підхопили інші