Леобург - Ірина Грабовська

— Ви чекаєте від мене промови,— почала Джекі.— Але я не змогла її підготувати. Це взагалі неможливо — підготуватися до смерті.

Чулися зітхання, хтось плакав.

— Я не знаю, як вас утішити,— знову сказала Джекі. Її голос сьогодні страшенно скидався на Агнесин, лише німецька вимова була ще далека від ідеалу.— Бо я сама не можу знайти спокою. Вчора ввечері... я була в соборі й побачила... Я побачила студента, такого самого, як ті, що стоять зараз тут. Його поранили, і я... я вибігла, бо хотіла... врятувати...

Голос Джекі тремтів, вона опустила гучномовець. Вона заледве стримувала сльози. Федя сіпнувся. Йому так кортіло торкнутися її, якось розрадити, аж раптом він помітив, як на сцені так само ворухнувся Тео. Федю миттю охопив гнів. Його двійник уже зробив крок, щоб підійти до дівчини, але Данило виступив наперед і, обігнавши свого «брата», першим підійшов до Джекі. Вона здригнулася, коли Данило поклав руку їй на плече, по її щоках скотилися сльози. Джекі тріпнула головою й за мить підняла гучномовець.

— Я не заспокоюватиму вас,— раптом жорстко промовила вона.— Бо буде ще більше смертей, ще більше жаху. Адже вони саме так і сподіваються нас перемогти. Вони сподіваються, що ми злякаємося. Що ми зневіримося. Я не маю права просити вас битися за Леобург, бо знаю, що ви — звичайні люди, не військові й не поліціянти. Але я боротимуся до кінця, інакше... інакше всі вони загинули даремно,— Джекі подивилася в центр площі на білі простирадла.— Я не маю права здаватися, бо в Леобурга нема іншої надії, крім нас. Леобург — це я!

Джекі віддала Данилові гучномовець. Її обличчя було бліде і водночас натхненне. Колись Федя хотів написати з Джекі персонажа, але навіть не здогадувався, яким персонажем вона мала бути. Її слова сягали незвіданих глибин у його душі, й він не міг опиратися її незламній вірі в це місто. В ту секунду він сам був леобуржцем, він ішов за своєю керманичкою і був готовий загинути за те, у що вірили містяни.

Джекі спустилася з помосту. Люди розступалися перед нею, похиливши голови. Дівчина підійшла до тіл загиблих, поклала троянду і, не обертаючись, рушила до собору. Леобуржці мовчки наслідували її приклад. Простір поміж білих простирадл заповнювався квітами, жалобними стрічками, прапорами Леобурга. Площа зарухалася, а на помості раптом з’явилася незнайома білявка. Вона шарпнула з Данилових рук гучномовець і вигукнула:

— Агнеса не просила... вона не просила вас боротися! — голос зірвався, її трусило від гніву, очі навіжено горіли.— А я не прошу, я вимагаю! Мій брат, Маркус Ветцель... мій єдиний брат... і його вбили в Творчому! Агов, Робітничий районе! Ви обрали його, щоб він повідомив Раді ваші вимоги, а його підступно вбили! А Оздемір... слухайте, він спустив на нас хімічні танки! Ця паскуда має заплатити за це! І нехай мене хоч на шмаття розірвуть, а він заплатить! Ми — з робітничих родин, наше слово важить! Я оголошую полювання на Оздеміра!

Над схвильованим людським морем прокотилися схвальні й розлючені крики. Леобуржці вигукували, розмахували капелюхами, водійськими шоломами і циліндрами. Дівчину зняли зі сцени, якийсь велетень у робочій робі всадовив її на плече і поніс між людей, а вона вигукувала запальні лозунги, потрясаючи кулаком.

Джекі знову переступила поріг Ратуші, але все тут здавалося їй інакшим. Данило прочинив ґратчасті дверцята ліфта. Вони зайшли всередину, і хлопець почав накручувати ручку: ліфтового вже не було. Ліфт зі скреготом рушив угору. Незабаром вони опинилися на третьому поверсі й попрямували до зали урочистих засідань.

Чоловіки підвелися, коли Джекі зайшла в кімнату. Всі дивилися на неї. Коли вона вже припинить ніяковіти? Джекі глипнула на підвіконня, на якому нещодавно стояла, збираючись зістрибнути. Над дахами розливалося вогненне сонячне море, що розфарбовувало все навкруги в тривожні багряні тони. На чолі овального столу сидів Давид, обабіч нього — Лейла і Мак. Ліворуч сіли представники районів Леобурга — професор Кубрик і Паль Келемен, представника Робітничого району мали обрати на завтрашньому голосуванні. Навпроти на стільці розвалився Тео й похмуро катав по столу монету в один левчик. Федя вмостився в кріслі біля вікна, поруч з Марсело Моттою.

Данило підвів Джекі до стільця біля Тео і вже хотів відставити його для неї, коли в залі пролунало:

— Ні.

Джекі зиркнула на Тео. Той продовжував катати монету, аж тоді обернувся до Давида і зміряв його вимогливим поглядом:

— Агнеса Яблонська має сидіти на чільному місці.

Данило закотив очі.

— Тео, та яка різ...

— ...а поруч з нею маєш сидіти ти, Едеку, і я теж,— Тео підвівся і загрозливо навис над столом.

Лейла вигнула брови й посміхнулася.

— А пелька не лусне? Може, мені ще місцем тобі поступитися?

Тео зневажливо посміхнувся до неї.

— Ми перебуваємо у залі засідань Верховної Ради Леобурга, а не у вигнанському льосі. Ми — Яблонські. А ти — вигнанка, люба.

— Я тобі не...

— Тео, облиш,— утрутився Данило.— Хіба не байдуже, хто де сидить, наче ж одну справу робимо.

— Ні, він має рацію,— Давид підвівся.— Перепрошую, Агнесо.

Вигнанець кинув короткий погляд на Лейлу, і та знехотя підвелася й відійшла, а тоді вмостилася на підлокітник Фединого крісла та сперлася на його плече. Джекі зітхнула й зайняла місце на чолі столу, обіруч усілися її леобурзькі «кузени».

— Якщо дозволите, я почну,— Давид підвівся.— Головна проблема нині — нема грошей. Сховища Центрального банку і Скарбниці спустошені. Вони забрали все, крім... боргових векселів. Є невелика надія на підземне сховище з золотом — може, в поспіху його не дісталися.

— Я б не сподівався,— сумно зауважив професор Кубрик.— Гадаю, Оздемір і Варга готувалися не один день. А Райнгард утік ще до сумнозвісних подій.

— Інша кепська новина: ми оглянули склади поліції,— провадив Давид.— Маємо кілька поліційних дирижаблів і один — загону «акул», два антидирижаблеві ракетомети, три великокаліберні кулемети...

— Чотири,— вставив Тео.— У маєтку Яблонських є один «ворт-честер».

— Чудово. Ще знайшли кількадесят старих пневмогвинтівок. Зброю або вивезли, або ж її ніколи і не було в достатній кількості,— вигнанець зіперся на стіл.— Але є й добра новина: ми знайшли на поліційному складі пакети з «хмарою Марії». І ще... дві цистерни зільбешторуму.