Леобург - Ірина Грабовська
Перед очима Феді промайнув ще один спогад.
— А ті дівчата... ну, пам’ятаєш листівки? Вони могли...
— Я не знаю,— в Лейлиному голосі забриніли сльози, вона почала несамовито смикати зав’язки браслета. Федя лагідно взяв її за руку і допоміг зав’язати. Вигнанка пригорнулася до його плеча. Так вони просиділи кілька хвилин.
— Ходімо звідси.
— Я здогадувалася, що його тут немає, але ж так сподівалася,— глухо промовила вона.— Я до нього більше не дістануся... я дала цій мерзоті втекти...
Федя допоміг їй підвестися. Вони побрели до воріт, тримаючись за руки.
— Це все Давид,— люто видихнула Лейла, коли вони залишили маєток Оздеміра.
— Що з ним?
— Коли ми повернулися, я спробувала вбити Оздеміра. І мало не попалася,— похнюплено мовила вигнанка.— Я благала Давида допомогти мені, я просила Мака, але вони хочуть його судити,— Лейла зробила паузу.— Я все розумію. Суди — це добре, це правильно. Це для демократів, лібералів там різних... Для таких, як Давид. Але він не розуміє. Нічого не розуміє... Я скніла там місяцями. Я гризла той поріг. Жоден суд, жодна в’язниця, жодне заслання не врятує Оздеміра від мене. Я його вб’ю. І я залишуся в цьому світі доти, доки не знайду його і не відріжу йому все, до чого зможу дотягнутися!
Федя не знав, що сказати. Більше вона не вимовила ні слова. Вони пленталися похмурим мертвим містом, поки не вийшли на площу Чорного. Усміхнений Оздемір з величезного портрета на будівлі дивився турботливим поглядом на людців, що заклопотано сновигали майданом. Його щаслива мармиза викликала у Феді новий напад нудоти. Вони перетнули площу і підійшли до Ратуші. Біля дверей юрмилися вигнанці. Один з них тримав прапор Леобурга.
— Що там? — Лейла потерла почервонілі очі.
— Перевіряємо. Ми запустили маніпулятор для пошуку вибухівки,— шмигнув носом хлопець.— Поки що новин нема.
— Щось аж надто тихо,— пробурмотіла вигнанка.— Недобре це.
Федю раптом охопила химерна тривога. Він обернувся. Оддалік стояв Тео.
— Дідько,— простогнав Федя. Лейла простежила за його поглядом і здригнулася.
Обличчя Тео було ніби витесане з каменю, погляд був важкий і холодний, він не рухався.
— Я забув...— пробурмотів Федя.— Забув підняти «ширму». Він усе знає.
Лейла втомлено закотила очі й відійшла від нього.
Тео мовчав, навіть подумки. Він не ставив жодного питання. У ньому залишалося тільки почуття крижаної впевненості. Він знайде Оздеміра. І вб’є його.
Вітер жбурляв брунатне листя яблунь у воду, над темною рікою повільно пливли хмари. В повітрі стояв рудувато-сірий серпанок від сотень котлів, коминків і груб. Усе навкруги було просякнуте гострим смородом кіптяви та якоїсь хімії. Федя сидів на парапеті біля річки, звісивши ноги до води. У глибині міста вперше з часу його переходу через портал не було чути ані криків, ані вибухів, ані брязкоту металу. Леобург мовчав, але напруга відчувалася у вогкому повітрі, в тиші над Аристократичним районом, у похмурих обличчях мешканців, які вперше за кілька днів виходили з дому та швидкими перебіжками пересувалися темними осінніми вулицями.
Все йшло якось неправильно. Федя не збирався залишатися тут надовго. І тим паче брати участь у протестах чи військових діях. Хлопець важко зітхнув, згадавши ті секунди абсолютної безпорадності в кабіні парового бульдозера, коли він не зміг зробити постріл в «акулу». Це відчуття висіло на ньому, наче гиря,— він вижив лише завдяки щасливому випадку і спритності Давида. І про цю ганьбу тепер знає Яблонський. Яким жалюгідним, либонь, він видається в його очах: слабак, не здатний застрелити людину! Федя згадав відчуття, коли вперше занурився в чужі спогади. Один постріл, другий, третій, десятий, люди падають, люди вмирають, скільки їх, скільки їх було, Господи! Скількох Яблонський убив за цю ніч? Федя намагався дістатися спогадів про найперше вбивство, яке скоїв Тео, але не зміг. Усе стерлося і змішалося. І тепер, убиваючи, Яблонський не відчував жодної провини. То чому ж Федя сам не може стріляти у ворога, коли той заносить над ним довбаний електрошокер?
Усе в Леобурзі було йому чуже, Федя насилу розумів, що відбувається. Це ще революція чи вже війна? Зараз, коли він сидить на березі й дивиться на воду, а навколо так тихо, що закладає вуха,— це теж війна? Або все вже скінчилося, і танки більше не плюватимуть вогнем і не пускатимуть отруйний газ? Федя дістав шматок паперу і олівчик, щоб записати кілька думок, але слова не склеювалися в речення. Він ніби втратив здатність висловлюватися, і це лякало його більше, ніж вогненний вир навкруги. Хлопець закотив очі й розлючено жбурнув у воду камінчик. Війна, що йшла в його власній країні, завжди здавалася йому нескінченно далекою. Це було явище з новин про країни третього світу, паралельної реальності, й вона аж ніяк не могла зачепити його особисто, в його метушливому заклопотаному Києві, де-небудь на модному показі, в нічному клубі чи за столом у редакції. Він ніколи не розмовляв з Данилом про те, що той бачив на Донбасі. Ніколи не читав, не писав про війну. Як людям узагалі вдається говорити про таке? Про війну можна тільки мовчати, перезираючись із тими, хто був поруч. Це клубок у горлі, це те, що помре з тобою. Але тепер інша, паралельна війна наздогнала і захопила його в обійми. Невивчений урок, прогалина в пам’яті. Він ніби повернувся на місце автозбереження в комп’ютерній грі, щоб пройти заново частину свого життя.
Федя сунув руку в нагрудну кишеню, щоб витягти годинник, і наткнувся на м’який згорток, який зберігав під жилетом. Хлопець розстебнув двійко ґудзиків і витягнув линялу гранатово-синю футболку. Ще кілька місяців тому він би вголос розреготався, якби хтось змалював йому нинішню картину: він носив футболку Джекі з собою — біля серця, наче прапор,— і якби його вбили, то знайшли б її при ньому. Чому все стало так збіса складно?
— Нарешті!
Федя здригнувся і запхав футболку назад. Данило всівся на парапет.
— Де я тебе тільки не шукав. Навіть Тео не знає, де ти.
— Бо я підняв «ширму»,— невдоволено буркнув Федя.— Дістало це око Саурона.
Данило посміхнувся куточком уст і задумливо подивився на нього. Федя зауважив, що у друга перебинтовані обидві руки.
— Що це?
