Леобург - Ірина Грабовська

— Вони йдуть геть!!!

Федя здригнувся. Якийсь студент так швидко вибіг сходами на хори, що мало не впав.

— Вони йдуть геть! Поліція тікає!

Лунали приглушені стогони, шепіт, поранені прокидалися. Тео схопився і кинувся до виходу. Федю охопило неприємне відчуття: все це не до добра. Штурм захлинувся, поліціянти відступили на колишні позиції і залишалися там, чого б їм тікати?

Федя збіг сходами й вискочив із собору. Над Михайлівською площею розливався легкий димний серпанок, дальні барикади ще тліли, але за ними нікого не було — темна загрозлива стіна супротивників, як і їхні блискучі шоломи, зникла. Захисники табору були розгублені й не квапилися полишати свої позиції. Федя озирнувся на собор. У вікні з’явився силует Давида. Він переставляв лінзи свого тетранокля, мружився, вдивляючись у темряву вузьких провулків, що вели до площі Олекси Чорного.

— Що це означає? — вимовив Федя вголос.

— А от ходімо,— промуркотів поруч з його вухом вкрадливий голос.— І перевіримо.

Федя не встиг навіть обернутися, коли Лейла взяла його під руку і потягла вперед.

Вигнанці рушили вперед першими. Вони просувалися дуже повільно, крок за кроком, але вулиці, де ще пів години тому тримала позиції поліційна армада, були тихі й порожні. Попереду проглядав відкритий простір — центральний майдан. Федя визирнув з-за рогу крайнього будинку. Нікого. Вікна Ратуші були наглухо зачинені, в калюжах на бруківці відбивалося холодне блакитне небо, вітер грався шматком пропагандистського плакату. «В будущее — вместе с Советом![72]».

— Якось підозріло,— пробурмотіла Лейла.

— Може, вони замінували Ратушу? У вас є сапери?

Дівчина знизала плечима.

— Ходімо.

Вони звернули до провулку. Федя нічого не розумів: Лейла мовчки тягнула його кудись, аж раптом стала як стій. За високим парканом, оточений садом, ховався будиночок, чимось схожий на маєток Яблонських. Тут теж не було жодної живої душі.

— Паскудство,— просичала Лейла.

Центральні ворота були прочинені. Вони зайшли у двір. Нікого. Лейла зблідла. Тепер дівчина нагадувала Феді мармурову статую, лише її прегарні чорні очі хворобливо поблискували. Вигнанка важко дихала. Вона рушила гравійною доріжкою до входу.

— Е-ем, а ти не боїшся, що...

— Це його будинок,— коротко відповіла вигнанка.

Двері з рипінням відчинилися, дзенькнув позолочений дзвоник. У холі панував безлад, ніби хтось поспіхом збирав речі: на шпалерах виднілися яскраві квадрати — місця, де висіли картини, на підлозі валявся піджак і кілька срібних ложок; стільці навколо столу у вітальні стояли нерівно, один був перекинутий, штори були недбало розсунуті й зім’яті. У стіні зяяло випатране черево сейфа.

Лейла вискочила з будинку і побігла углиб саду. Федя наздогнав її на задвір’ї. Лейла обійняла себе руками і трохи погойдувалася, зупинившись перед дверцятами льоху.

— Що там?

Вона помітно здригнулася, але продовжувала мовчати. Федя взявся за ковану ручку з головою лева і штовхнув. Дверцята були замкнені.

— Таки звалив, паскуда,— прошепотіла Лейла й опустилася там, де стояла, просто на тьмяну траву.— Паскуда... Я так сподівалася. Я ж бачила... поліція... вони тут юрмилися, я гадала...

Вигнанка дивилася в одну точку, на голову бронзового лева, і погойдувалася. Її обличчя пожовтіло й скидалося на воскове, ніби неживе. Федя присів поруч.

— Що там? Я можу виламати двері.

Лейла кинула на нього розпачливий погляд — ніби кошеня, яке благає не топити його. Хлопець обійняв її за плечі.

— Ходімо звідси?

— Треба подивитися.

Федя підвівся. Дерево було міцне на вигляд, але він усе одно вирішив спробувати. Хлопець коротко хекнув і гепнув ногою біля замка. Один раз, другий. Третього разу дерево хруснуло, дверцята здригнулися. Федя відійшов на кілька кроків і вклав у останній удар усю силу. Дошки затріщали і проломилися. Він штовхнув дверцята, й вони нарешті відчинилися.

Лейла й далі сиділа в тій самій позі, обхопивши себе руками. Федя ступив на похилі кам’яні східці. З підвалу тхнуло застояним повітрям і цвіллю. Він зауважив на стіні газову лампу, таку саму, як у вигнанському підземеллі, і клацнув важільцем. Сходи привели його до кімнатки без вікон. Він здійняв лампу над головою і закляк.

На стінах висіли ланцюги, дерев’яні хрести, кайдани. На столі були розкидані кліщі, ножиці, страхітливого вигляду свердла, зубила, залізні маски з зубчастими трубками на місці рота, величезні шприци і різного розміру кайданки. В кутку стояла дерев’яна кушетка, на ній — купа драної мішковини. Федя бував у музеях, присвячених інквізиції або нацистським злочинам, але такого не бачив ніде. На стінах кімнати виднілися бурі бризки, відбитки долонь. А на східцях біля дверей — подряпини, ніби хтось безуспішно дряпав камінь, намагаючись вибратися.

Горло стиснула нудота, Федя вискочив на подвір’я, важко сапаючи. Побачене не вкладалося в голові. Його переслідували спогади Тео: поважний чоловік середніх років, чемний і строгий, чудово володіє кількома мовами, аристократ, «отець-фундатор». Так, Оздемір спустив на них хімічні танки, він застосував отруйний газ проти своїх городян, його можна було звинувачувати в узурпації влади, але тут... У цьому льосі, в цьому кам’яному мішку, відбувалося дещо таке, за що судити його було замало. Було замало навіть просто вбити.

Лейла вперлася чолом у зігнуті коліна. Федя постояв кілька хвилин, зігнувшись, а тоді опустився на землю поруч з нею. Вигнанка розстібнула шкіряні браслети на зап’ястках і показала йому руки. Широкі старі шрами. Рубці від кривавих ран, що залишали кайдани.

— Як ти вибралася?

— Я не вибралася,— вона не дивилася на нього.— Була в полоні місяці зо два. А коли мене витягли на світло, мало не осліпла. Я не знаю, чому він не добив мене. Привели на якийсь суд абощо... поставили тавро і запроторили до Сибіру. Там, у копальнях, я познайомилася з Давидом, і ми втекли.

Федя важко втягував повітря і все не міг надихатися.

— Як він... я не можу повірити,— Федя хитнув головою.— Якщо він робив це у власному льосі... мусив же хтось знати! Август... Адже вони дружили! Він мав щось помітити!

Лейла замружилася.

— Мені розповідав один вигнанець... Оздемір же колишній військовий,— прошепотіла вона.— Він був перекладачем, наближеним до султана. А тоді... на Першій війні... Він потрапив у полон до австрійців. Вони вважали, що він знає шифр до султанового сейфа. Його допитувала жінка. Він називав мене Ельзою. Повсякчас називав мене Ельзою,— Лейла гірко посміхнулася.— Певно, його катували — у нього рубці на зап’ястках. Такі ж,