Леобург - Ірина Грабовська

Федю душив гнів. Яблонський не тільки безцеремонно вдерся до нього в голову і заполонив своїми спогадами його минуле, але вирішив потоптатися і по його теперішньому. Тео заповнював собою весь простір, він відчував Федю на відстані, хай куди він піде і хай з ким говорить; його дух літав над ним, як дим на цій клятій площі. І Федя не міг навіть ударити двійника.

Тео посміхнувся, змірявши його глузливим поглядом, розвернувся на підборах і зробив крок до дверей.

— Яблонський, ану стояти!

Його двійник зупинився і знехотя розвернувся. Він упер кулаки в боки, край його піджака відсунувся, оголивши кобуру з револьвером. Це дешеве позерство викликало у Феді нудоту. Тупий, жалюгідний, п’яний фігляр! Федя підійшов до нього впритул, свердлячи поглядом.

— Не смій її торкатися. Затямив?

— Не розумію, про що ти.

— Ти врятував її, за це дякую, але якщо я помічу хоч натяк...

— А, ти про це,— безтурботно усміхнувся Тео.— Я лише втішав свою наречену.

Федя зціпив зуби.

— Вона тобі не наречена.

— Агнеса Яблонська? — Тео повільно розтягнув уста в усмішці.— Авжеж, це моя наречена. На наших заручинах гуляв увесь Леобург,— він вигнув брову і трохи нахилився до Феді, ніби повідомляючи якийсь секрет.— До речі, я — її офіційний опікун.

Федя відчув, як кров перетворюється на розплавлене олово. Досі він і не підозрював, що може ненавидіти когось так люто. Ненавидіти — і бути в боргу.

— Не лізь до неї. Я тебе попередив,— тихо відрубав він.

Обличчя Тео видовжилося й набуло дурнуватого виразу. Він посміхнувся, а тоді голосно розреготався. Люди навколо перешіптувалися й осудливо зиркали на них.

— До кого ще мені накажеш «не лізти»? — видихнув він.— До тієї чорнявки?

Ні, з нього досить. Федя стиснув кулаки і приготувався відчути, як уперіщить Яблонському. Лють штовхнула його вперед, але Тео передбачив його намір і спритно ухилився.

— Спокійно, друже мій,— він виставив уперед долоню, досі нахабно посміхаючись.— Тут не місце.

Федя обвів поглядом собор. Мертві тіла, поранені протестувальники, вбиті горем родичі. І Яблонський з його цинічною посмішкою.

— Я знайду і місце, і час. Тобі сподобається,— просичав Федя.

— Чекатиму з нетерпінням,— Тео вклонився йому і пішов до виходу.

— Триста тридцять одна людина,— Мак кинув на стіл стос документів.— Сто тридцять двоє — на вулиці Справедливості. Вісімдесят чотири — від куль під час штурму Михайлівської площі. Сімдесят — газ. Тридцять чотири згоріли заживо. Одинадцятеро... схоже, кийки «акул».

Кожне слово рудобородого ніби вгрузало у в’язкому гарячому повітрі штабної. В трубах гула пара. Джекі обвела поглядом присутніх. Давид крутив у руках тетранокль, Лейла перебирала зав’язки на браслеті. Як же хочеться втекти звідси! Єдине, що її тішило,— повернення професора Кубрика і Паля Келемена, яких звільнили з в’язниці протестувальники.

— Ще близько двохсот поранених у соборі. І майже сотня зниклих безвісти,— професор похитав головою.— Який жах.

— І двадцять п’ять поліціянтів...— тихо додала Джекі.

— Кому до них є діло?! — пирхнула Лейла.

— Мені,— твердо відповіла Джекі й поглянула вигнанці в обличчя.— Вони теж люди.

Давид підвівся і поправив ремінь. Рубець на його щоці в напівтемряві здавався чорним.

— У скарбничому сховищі — жодного лео,— похмуро повідомив він.— Вони вивезли все. Є надія на сховище Банку Леобурга, ми поки що не маємо туди доступу.

— Якось викрутимося,— кинув Мак.— Доведеться скинутися всім містом. Головне, що все скінчилося.

— Скінчилося? Все тільки починається,— гмикнула Лейла.— Гаразд, я в душ, зустрінемося за обідом.

Вигнанка випурхнула з штабної. Джекі потерла втомлені очі. Давид знову подивився на неї.

— Ви з Марсело написали листи до сусідніх країн, що влада в Леобурзі перейшла до Народної Ради, оскільки Оздемір утік з міста?

— Так,— зітхнула Джекі.— На гербовому папері, з печаткою, від імені Агнеси. Все, як треба.

— До речі,— мовив Мак.— Сьогодні ми знайшли цікаву штуку в кабінеті Оздеміра. Схоже на великий фарбелауф. Ніяк не збагну, навіщо він йому. Конче треба, щоб ви поглянули.

Давид кивнув, продовжуючи пильно дивитися на Джекі.

— За дві години на Михайлівській...— він запнувся.— Треба попрощатися з загиблими. Сподіваюся, ти знайдеш слова... Агнесо.

По руках Джекі сипнуло сиротами. Їй знову доведеться говорити з леобуржцями. Вони їй вірять, а вона... а вона підводить їх у вирішальний момент. Вона не може їх урятувати.

— І зроби ласку,— м’яко додав вигнанець.— Подрімай бодай годину, ти дуже втомлена.

Джекі кивнула, підвелася і вийшла зі штабної. У коридорі було темно, і дівчина уважно дивилася під ноги, щоб не перечепитися через котрусь трубу або рейку. Раптом просто перед нею з темряви матеріалізувався силует. Джекі скрикнула з несподіванки. Силует хапнув її і заштовхнув до кухні.

У тьмяному жовтому світлі газових ліхтарів Джекі розрізнила кучеряве волосся, круглі окуляри і добре знайомий картатий піджак. Австрійський кореспондент! Хлопець затулив їй рота долонею і гаряче зашепотів на вухо:

— Панно Яблонська... Не лякайтеся, благаю вас! Я не заподію вам шкоди!

Джекі мимоволі згадала його холодний і безжалісний погляд на вершечку собору. З переляку звело шлунок. Звідкіля він тут узявся, просто посеред вигнанського лігва?!

— Не лякайтеся, я не вдирався сюди таємно — мене пропустив Дусманіс. Я попросив зробити кілька знімків,— Зінкевич схилив голову набік і насторожено запитав: — Якщо я відпущу вас, ви не кликатиме на допомогу?

Джекі похитала головою, ковзаючи поглядом по навколишніх поверхнях. Потрібне щось важке... пательня... ще краще — ніж... бодай виделка!

Кореспондент повільно відсунув долоню від її обличчя. Дівчина сіпнулася і скинула його руки.

— Що ви собі дозволяєте?! Як ви...

— Маємо лише кілька хвилин,— урвав її Зінкевич.— Хотів би для початку вибачитися, якщо налякав вас там, на даху... Тоді я не був упевнений, що зможу запропонувати вам те, що можу запропонувати зараз,— він нервово припасував окуляри.— Я приїхав до Леобурга невипадково.

— Хто б сумнівався,— пробурмотіла Джекі, розминаючи плечі після його чіпких пальців.

— Я — представник такої могутньої сили, про яку ви навіть не здогадуєтеся. Сили, яка може допомогти вам вистояти у війні, що насувається на Леобург. Ви потрібні нам, саме тому я витягнув вас із Ратуші.

— Дуже ґречно з вашого боку, але не очікуйте на люб’язність у відповідь,— сердито відповіла Джекі.— І перейдімо