Леобург - Ірина Грабовська

— «Неймовірні пригоди Теодора Яблонського», у п’ятьох томах,— глузливо кинула Лейла, розпихуючи по пасках у корсеті шістку ножів.— Досить на сьогодні, дорогенький.

Тео пхнув револьвер до кобури.

— Визначити, коли змія справді готова атакувати, доволі складно. Але тому поєдинок ще цікавіший,— Тео окинув її оцінювальним поглядом.— А от коли ти готова застосувати зброю — я маю на увазі, справді готова,— тебе видає мова тіла. Завжди.

Лейла вигнула брови і злегка посміхнулася. У її погляді щось змінилося — з’явилася якась млосна, задумлива мла. Дівчина відклала корсет і обернулася до Тео.

— А я б хотіла потренуватися з тобою,— вона усміхнулася без тіні глузування.— Гадаю... ти міг би... багато чого мене навчити. В тебе чимало... досвіду...

Лейла потягнулася до нього, і серце Тео загупало в скронях, ніби паровий молот, її темні очі блищали, і цей загрозливий, бунтарський рубець на гарному обличчі зводив його з глузду. Тео вже майже бачив, як вона зойкне від несподіванки, коли він різко притисне її до себе, відчував у своїх руках її гаряче тіло. Лейла наблизилася до його вуха й прошепотіла:

— Що тепер тобі каже мова мого тіла?

Тео торкнувся її талії і м’яко пригорнув дівчину до себе, але раптом відчув, як щось гостре вп’ялося йому в шию.

— Вбила.

Що це в дідька таке?! Адже ж він бачив, як вона сховала всі ножі в паски корсета!

Тео здійняв руки і повільно відступив. Лейла тримала ніж, спрямований на нього, але тепер відверто глузувала.

— Почекати, заманити, знищити,— вона криво посміхнулася.— Сьомий ніж. Ти бачиш, коли я готова атакувати, а я бачу, коли ти втрачаєш концентрацію. Бій ніколи не закінчується, Яблонський. Ніколи.

Він засміявся і скуйовдив волосся, але потім запитав серйозно:

— Ти тренуєшся, щоб убити його?

— Так.

Лейлині рухи стали різкими, вона шарпнула килимок для тренувань, накинула сорочку і взяла корсет.

— Я допоможу тобі.

Вона кинула на Тео швидкий, майже переляканий погляд.

— Ліпше не заважай мені,— вона пішла до люка й обернулася через плече.— Або я вб’ю і тебе.

— Знаєш, де зараз ті, хто мені погрожував? — кинув Тео.

— Де?

— В землі.

Лейла зміряла його зневажливим поглядом, але нічого не відповіла і вийшла в коридор.

Джекі тримала гарну пляшку з фіолетового скла з гвинтовою накривкою. Вона поскаржилася лікареві Шварцу на безсоння, і той прописав якусь підозрілу настоянку. Певно, в складі був опій. Чим ще в цьому світі можуть лікувати, якщо лікарі навіть не розуміють, нащо вона миє руки перед кожною перев’язкою і після неї? Можливо, від одного ковтка нічого з нею не трапиться, але перед очима все одно стояв Крук — байкер з їхньої тусовки, а точніше, те, на що він перетворювався під кайфом. Барс ще посміювався з неї, коли вона відмовлялася дунути на привалі. Джекі відставила пляшку і вляглася на жорстке ліжко. Краще рахувати овець.

Джекі пролежала години зо дві. У лігві вигнанців було тихо, наче в склепі. Де всі? Щось трапилося? Напад? Дівчина підхопилася з ліжка, в голові запаморочилося. Джекі розгладила спідницю, натягла перуку і вийшла до коридору. Люк на кухні був прочинений, у коридор виливалася смужка жовтуватого світла. Джекі зазирнула туди.

За столом сиділа японка. Данило щось казав про її зниклого батька, але вони жодного разу не зустрічалися. Нею опікувалася Лейла, яка з якогось дива знала японську і незрозуміло чому погодилася няньчитися з підлітком. Дівчинка здригнулася, її жорстке чорне волосся колихнулося, коли вона обернулася до входу.

— Теж не спиш? — запитала Джекі німецькою.

— Ich rerne... Deutsch.

— Ich lerne Deutsch[73],— виправила Джекі, роздивляючись малюнки на столі перед дівчинкою. Тут були замальовки з площі — обриси собору, намети, Давид, Мак, навіть вона сама! На малюнку Казумі Джекі вийшла аж надто епічною — брови суворо зведені, вуста стиснуті, в кулаці гучномовець. У самому кутку хтось кострубато написав німецькою «Леобург — це я». Джекі відчула, як до щік хлинула кров. Вона погано пам’ятала, що промовляла зі сцени, це виходило ніби саме по собі, як потік свідомості. Та, схоже, їй вдалося «народити» гасло для цього міста.

Але найчастіше на малюнках зустрічалася Лейла: усміхнена, зла, серйозна, сумна, з розплетеним волоссям, з косою, впівоберта, навіть з мечем у руці. Вона ніби була її особистою супергероїнею, цілий стос аркушів з її зображенням лежав окремо, і Казумі, малюючи вигнанку по кілька разів на день, наче створювала комікс, присвячений лише їй.

Тут були й інші картинки — яблуко, куля, пневмогвинтівка, армія, солдат, обриси Леобурга, підписані німецькою райони і поруч — стовпчики ієрогліфів. Казумі наче займалася з репетитором, але у кого на це буде зараз час?

— Це ти намалювала? А хто підписав?

— Лейла,— дівчинка запнулася, намагаючись вимовити звук «а». Двічі. Пощастило ж їй з ім’ям наставниці!

Казумі здригнулася й подивилася на зап’ясток. Джекі вперше в цьому світі побачила наручний годинник — з масивним мідним корпусом на широкому шкіряному ремінці й гарним, розписаним сузір’ями циферблатом, крізь отвори якого було видно рух мініатюрних коліщаток. З корпусу годинника висунулося вісім маленьких лапок, і пристрій на мить став схожий на павука. Лапки затарабанили по зап’ястку Казумі. Різьблені стрілки показували четверту ранку. Джекі всміхнулася.

— Це будильник?

Дівчинка знизала плечима, не зрозумівши питання, а тоді зняла годинник і простягнула його Джекі.

— О ні, дякую,— Джекі з усмішкою похитала головою. Японка вимовила щось своєю мовою і збентежено всміхнулася.

— Це не подарунок,— почувся ззаду голос.

Джекі обернулася. В коридорі, схрестивши руки на грудях, стояла Лейла. Вигнанка пригнулася й увійшла до кімнати. Її погляд був ліниво-зневажливий.

— У «тутешній» Японії є якась традиція,— пояснила вигнанка російською.— Казумі хоче, щоб ти сама обрала того, хто заслуговує на цей подарунок. Вона сказала: «Подаруй тому, хто живе у тебе в серці». Якось так.

Джекі ще раз глипнула на годинник. Незважаючи на тутешню дивну моду, шкіряний ремінець видавався занадто широким і грубим для тонкої руки підлітка. Схоже, це був чоловічий годинник. Можливо, це все, що лишилося в неї від зниклого батька.

— Я не можу його взяти.

— Бери, інакше образиться,— позіхнула Лейла.

Величезні чорні очі Казумі дивилися на неї з таким хвилюванням, що Джекі мимоволі простягнула їй руку. Дівчинка застебнула ремінець у