Леобург - Ірина Грабовська

— Газ?

— Так. Іронія долі: коли я потрапив до Леобурга вперше, всі питали, чому на долонях нема опіків, і от...

Данило був утомлений і блідий, навіть темно-сірі очі здавалися темнішими, ніж зазвичай, під ними проступали глибокі тіні. Їм усім було вкрай необхідно перепочити.

— Ти як узагалі?

Федя дістав з кишені пачку цигарок, але згадав, що нема чим розпалити, і запхав її назад.

— Нормально все.

— Ти віддав футболку?

— Ще ні.

— Я ж обіцяв. Це не діло.

— Я віддам,— Федя роздратовано видихнув і підвівся з парапету.

— Що знову сталося?

— Та нічого не сталося! — пирхнув хлопець.— Усе просто паскудно. І я знову не знаю, що робити!

— А в чому проблема?

— Ну, якщо коротко: Женя на мене ображалася, я хотів з нею помиритися, вона довго впиралася, а тоді побачила, як ми з Лейлою цілувалися.

Данилове обличчя витягнулося, він багатозначно вигнув брови.

— А-а...

— Та шо «а-а»! Ну, раз поцілувалися, нічого серйозного, настрій такий був, розумієш? — Федя запхав руки до кишень і подивився на сталево-сірі обриси будівель на тому боці річки, уникаючи Данилового погляду.— І тепер я гадки не маю, як це все Жені пояснити.

— Ти хочеш пояснити своїй дівчині, що «раз поцілуватися з Лейлою» — це дрібниця? Ну, бажаю успіхів і всіляких гараздів.

Федя цокнув язиком і закотив очі.

— Знов за рибу гроші. Вона не моя дівчина, тобто, вона моя, але моєю себе чомусь не вважає, і навколо всі теж не вважають її моєю, от Лейла й... Коротше, все паскудно. Навколо саме лайно й гидота.

— Угу, і тільки ти — в білому пальті.

— Та заткайся вже... Що робити?

Данило підвівся з парапету.

— Для початку спробуй визначитися. Зроби вибір, урешті-решт. Вони обидві не заслуговують на таке ставлення.

— Та що тут обирати... Женя мене ніколи не пробачить, ти б її бачив,— Федя скуйовдив волосся і почухав потилицю.— Але я нікуди не піду, поки вона тут. А Лейла... це дуже гаряче і дуже небезпечно. Я не хотів би продовжувати, але опиратися просто нереально, розумієш? І сьогодні я дізнався дещо,— він затнувся і махнув рукою.— Неважливо. Плюс — його ясновельможність пан Яблонський замишляє багато всього цікавого щодо Лейли, і я не хочу, щоб вона... ну...

— Гаразд,— усміхнувся Данило.— Є пропозиція взятися до інших справ. У нас тут трохи Оздемір утік, і місто дещо в хаосі. Але спочатку віддай Джекі футболку.

Федя здригнувся на згадку прізвища леобурзького «отця».

— Я віддам,— упевнено промовив він.— Вона в соборі?

— Була там.

Федя почимчикував у бік провулка, що вів до Михайлівської площі.

Туман у голові густішав. Джекі, наче сновида, блукала під темним склепінням собору, серед сотень заплаканих, зневірених, похмурих людей. Коли бій затих, їй вдалося подрімати кілька хвилин — принаймні їй здалося, що вона спала, але біль у тілі не минув, її нудило. Дівчина механічно накладала пов’язки пораненим і допомагала лікарям, насилу розбираючи, що говорять до неї німецькою. А потім вона побачила це.

Жовті черевики, що визирали з-під брудної мішковини.

Джекі згадала, якою яскравою плямою вони здавалися їй тоді, на задимленій площі. Вона хотіла його врятувати. І не врятувала.

Дівчина немов скам’яніла над тілом студента. До нього ніхто не підходив, ніхто не питав. Як його звали? Звідки він? Де його рідні? Можливо, він прийшов учора на площу вперше, можливо, ніхто й не знав, що він там. І єдиною людиною, яка бачила його жахливий фінал, назавжди залишиться вона.

— Ти зробила все, що могла, Женю.

У цьому тихому хрипкуватому голосі, який звернувся до неї німецькою, вчувалися такі рідні нотки, що спина вкрилася сиротами. Джекі обернулася. Тео стояв за крок від неї, а вона й не помітила, коли він підійшов. Похмуре обличчя Яблонського було вимащене сажею, погляд темно-карих очей лишався звично важким.

— Чому ти мене так називаєш?

— Тому що тебе так називає він. Подумки. А я не знаю іншого імені.

Джекі кивнула й відвернулася. Її погляд наче магнітом притягували ці яскраво-жовті черевики з мідними заклепками. Занадто яскраві для Академічного району. Напевно, він з Творчого.

Вона мала кілька хвилин, щоб урятувати хлопцю життя, але не додумалася відтягти його за барикаду. Чому вона не...

Тео торкнувся її руки. Джекі заціпеніла. В соборі було холодно, але вона миттєво відчула, як спалахнули щоки. Яблонський стиснув її долоню, її плече торкалося його плеча, й усе це нагадувало сон чи старий, напівзатертий спогад із самого дитинства Агнеси. Джекі не могла вдихнути і не знала, як реагувати. А потім обернулася до нього і притулилася щокою до його грудей. Від Тео тхнуло потом і гаром. Навколо юрмилися люди, вони плакали, волали, віддавали накази, але їй чомусь стало так затишно, як ще не бувало, відколи вона опинилася тут. Джекі заплющила очі. Тео був чужою, незнайомою людиною, але ось так, стуливши повіки, вона дивним чином відчувала в ньому щось рідне. Як тієї миті, коли він дивився на неї під час бою, затуляючи своїм тілом від вогняного струменя.

— Він буде не єдиний,— прошепотів Тео їй на вухо.— Їх буде ще сила-силенна. Ти не зможеш врятувати ще десяток, може, сотню. Але тобі вдасться врятувати тисячі, якщо ти не відступишся і не втечеш.

Яблонський міцно обіймав її, його дихання обпікало їй скроню. Який дивний, мабуть, вони мали вигляд збоку. Що про неї подумала б Агнеса?

— Дякую за те, що ти зробив.

Тео не відповів.

— До речі, я хотіла повернути...— Джекі дістала з торби револьвер.— Тримай.

— Лиши собі,— заперечно хитнув головою Тео.

Тьмяне світло з прочинених дверей собору змінилося тінню, Джекі м’яко відхилилася від Яблонського й обернулася до дверей.

Там стояв Федя.

На подив, вона ні про що не думала, в голові досі імлилося. Тео відпустив її руку. Він не посміхався, але в очах спалахнули бешкетні вогники, ніби він передчував розвагу.

— Нам треба поговорити,— мовив Федя українською, вочевидь, звертаючись до неї, хоча незмигно дивився в обличчя свого двійника.

Джекі запанікувала. Їй раптом забракло повітря і відчайдушно закортіло втекти якнайдалі. Дівчина мляво знизала плечима і тріпнула головою.

— Трохи пізніше. Маю йти.

І не