Леобург - Ірина Грабовська

Кілька секунд Данило нічого не розумів: люди схоплювалися з укриттів і бігли, потім падали, корчилися від болю і повзли, сичали, стогнали, падали і знову корчилися в муках. Данило ніби заціпенів і не міг відірвати погляд. Видовище в’їдалося в мозок, вгризалося в пам’ять, а він не міг ані допомогти, ані зупинити ці тортури. Хлопець повільно звівся на ноги.

— Назад! Не смій!

Давид смикнув його за холошу, й Данило незграбно звалився за барикаду. Здавалося, він утратив зір — усе навколо зливалося в однорідну сіру кашу, і тільки в голові миготіли картинки: люди біжать, люди падають, люди волають.

Данило розгублено роззирнувся. За кілька метрів лежав мертвий «шоломоголовий». Трохи далі, втупившись у купу мотлоху, стояв паровий бульдозер. Данило обернувся до вигнанця.

За хвилину вони вже сиділи в потрощеній кабіні бульдозера.

— Це тупо жесть,— бурмотів Данило. В лупатих шоломах було важко дихати, на плечі тиснуло. Давид смикнув кілька важелів, і бульдозер ожив.

— Це самогубство! — за каламутним склом шолома його обличчя здавалося дуже далеким, голос лунав ніби з-під землі.

Так, самогубство. То й що?..

Вони насилу вирвали ківш з купи мотлоху й розвернулися. Машина натужно пихкала і завалювалася на правий бік.

Танк поливав вогнем барикаду. Порівняно з їхньою машиною, він здавався жалюгідною бляшанкою. Бульдозер повз уперед зі швидкістю равлика, проте поступово прискорювався. Давид смикнув за важіль управління ковшем. Потужні поршні опустили край ковша й вирівняли його паралельно до землі.

— Тримайся! — вигукнув Давид.

Данило вчепився в крісло. Бульдозер розганявся. Поліціянти помітили загрозу. По кабіні заляскали кулі.

Танк стояв до них боком. Бічна вежа повільно розверталася в їхній бік. Давид потягнув важіль управління ковшем, але його заклинило. Ще секунда — і вони вріжуться в танк! Данило вперся ногами в приладову дошку і напосів на важіль разом з вигнанцем.

Нарешті ківш піднявся, і бульдозер усією масою врізався в бік танка. Зубці ковша увійшли між колесами гусениць. У лобове скло, поцятковане кулями, вдарив струмінь сірого диму.

— Піднімай!!!

Данило витиснув важіль ковша до упору. Бульдозер натужно заскреготав, ківш продовжував підійматися, і танк піднімався разом з ним. Бічна башта знову випустила струмінь газу. Центральне дуло плюнуло вогнем, але помаранчевий хвіст затріпотів у повітрі, не влучивши в ціль. Мотори танка ревли, проте він повільно перевертався, наче величезний залізний жук. Давид рвучко опустив інший важіль, і бульдозер почав наступати, завалюючи танк на бік.

Нарешті газова машина перекинулася. Права гусениця, пошкоджена зубцями ковша, більше не рухалася. Давид смикнув Данила за рукав.

— Забираймося!

Вони вилізли з кабіни і притьмом кинулися до собору. Данилові долоні пекли, але він не звертав на це уваги. Важкі чорні двері сховали їх від безпорадного гуркоту танка і радісних леобуржців, які закидали камінням і саморобними бомбами поліціянтів, що вистрибували з башт.

Данило впав просто на холодну підлогу. Секунду він нічого не відчував, ніби вимкнувся. Але за мить його руки неначе охопив вогонь. Біль став нездоланним, Данило загарчав. Він швидко здер із себе шолом і подивився на руки. Шкіра взялася велетенськими червоними пухирями.

Тео вибіг на хори і знову прилаштувався біля вікна. Стемніло, тож зрозуміти, що відбувається, допомагали лише криваві відблиски охоплених вогнем барикад і язики полум’я вогнеметів.

Ситуація вирівнювалася: перший шок від застосування танків минув, леобуржці здогадалися перекинути одну машину за допомогою бульдозера. Ще один панцирник чомусь не просувався вперед. Тео глянув у приціл. Там коїлося щось незрозуміле. Машина то їхала вперед, то зупинялася. Може, двигун? Але ні, не схоже. Чи...

Він уже бачив сьогодні дещо подібне.

Усередині танка ніби відчувалася відчайдушна боротьба. Вочевидь, людожерські Оздемірові накази не всім припали до душі.

Хай там як, лишався ще один. Третій танк продовжував періщити у протестувальників вбивчим коктейлем з вогню й отруйного газу.

Тео подивився на свою стареньку гвинтівку. А тоді — на три запальні набої, що лишив йому один з вигнанців. Навіть добре, що він не обмінявся зброєю з Лейлою. Пневмогвинтівки на такі витівки не спроможні.

Леобуржці могли скільки завгодно кидати в танк пальне. Британські моделі мали всередині систему екстреного охолодження і залишалися невразливими для вогню. Крім одного місця — вузького отвору відводу на бак з хімічними речовинами.

Тео посміхнувся. Хоч якась користь із відвідувань виставок леобурзької науки і техніки! Яблонський закинув запальний набій й пересмикнув затвор. Одна секунда, дві. Він повільно вдихнув. Танк майже розвернувся до нього потрібним боком. Тео звів курок. Танк сунув далі. Ще трохи... Ще...

Танк розвернувся ще на кілька градусів. Цієї миті протестувальник жбурнув під гусеницю танка вибуховий пакет. У повітря вихопився пелех диму і приховав за собою жадану ціль. Але Тео вже натиснув на спусковий гачок. Постріл збігся з моментом вибуху.

— Kurwa!

Він схибив.

Тео ледве стримався, щоб не розтрощити гвинтівку об стіну.

Башта розвернулася і випустила струмінь вогню в бік, звідки прилетів вибуховий пакет. Водій розвернув панцерваффе, й хімічний бак виявився поза зоною ураження. Тео вилаявся, зарядив ще один набій і побіг до сходів. За кілька хвилин він був на оглядовому майданчику, прилаштував гвинтівку поміж ґраток огорожі. Вітер посилювався, темрява скупчувалася. Люди хаотично пересувалися площею серед пелехів важкого ядучого диму. Хімічний бак знову опинився на мушці. Танк незграбно дав задній хід, мало не наїхавши на «акулу», і розвернувся. Тео вистрілив.

Запальний заряд чиркнув по баку, але нічого не сталося. Бо Яблонський знову не влучив.

Тео зціпив зуби, дістав з кишені останній набій і заплющив очі. Фінал «Золотого Грифа» у Вайомінгу, три роки тому. Останній постріл. Місцеві дивилися на нього, нахабного європейця, майже з тим самим презирством, як і на шаєнів, яким дивом пощастило вижити. Він ніхто, навіть не людина. Й, авжеж, у Вайомінгу будь-яка дитина на будь-якому ранчо стріляє краще за нього. Вони його ненавиділи. А він прицілився і вистрілив. І виграв.

Тео ніколи не ненавидів тих, хто хотів його вбити. Бо знав, що вони не встигнуть цього зробити. Й от сьогодні...

Тео скинув гвинтівку і прилаштував кольбу до плеча. Останній шанс. Він влучить, бо...

— Яблонський...— просичав він,— ніколи... не хибить...

Його руки тремтіли — чи то від люті, чи з образи на самого себе, всередині все ходило ходором. У такому стані він нізащо б не влучив. Тео відсунувся від гвинтівки. Останній набій. Більше їх нема. Що ж про нього подумають, якщо дізнаються, що він не