Париж двадцятого століття - Жюль Верн

— А ваш батько?.. — спитав він.

— Він був музикантом.

— Що? Це той Дюфренуа, творами якого повинна пишатися зараз уся музика?

— Саме він, так.

— Геніальний музикант, — мовив Кенсоннас, і в голосі його відчувалась щирість, — але бідний і невизнаний світом. — Він був моїм учителем, друже!

— Вашим учителем! — прошепотів Мішель, приголомшений цією новиною.

— Атож! — вигукнув Кенсоннас, розмахуючи пером у всі сторони, — до біса цю обережність! Lo son pictor! Я музикант.

— Митець! — зойкнув Мішель.

— Так! Але не так голосно! Інакше мене звідси витурять! — попередив Кенсоннас, стримуючи запал юнака.

— Але ж...

— Так, тут я — бухгалтер; копіїст годує музиканта, аж поки...

Кенсоннас замовк, пильно вдивляючись у Мішеля.

— Поки що?

— Поки я не знайду якусь практичну ідею!

— У промисловості! — розчаровано вигукнув Мішель.

— Ні, синку, — по-батьківському відповів Кенсоннас. — У музиці!

— У музиці?

— Тихо! Ні про що мене не питай! Це таємниця. Я хочу здивувати свою епоху. І не смійся! У наш серйозний час сміх карається смертю!

— Здивувати свою епоху, — машинально повторив Мішель.

— Це мій девіз, — підтвердив Кенсоннас, — здивувати, адже підкорити її вже неможливо! Як і ви, я народився на сто років пізніше, ніж потрібно; беріть з мене приклад: працюйте! Заробляйте на хліб, адже треба задовольнити цю відразливу потребу: прохарчуватися! Я навчу вас сміливості у житті, якщо хочете; от уже п’ятнадцять років я годую свою внутрішню особистість, але годую недостатньо добре, і мені згодилися міцні й хороші зуби, щоб пережувати все те, що доля пхала мені до рота! Але, добре працюючи щелепами, можна якось прожити! Ця робота для мене — велика удача; всі кажуть, що у мене гарний почерк! Хай йому грець! А якщо б я був одноруким? Що б я тоді робив? Ні тобі піаніно, ні Великої Книги! Що ж! Скоро гратимуть ногами! Так-так! Я вже це уявляю! Ось що може здивувати нашу епоху.

Мішель не міг втриматися від сміху.

— Не смійтесь, бідолахо! — попередив Кенсоннас. — Це заборонено у домі Касмодажі Погляньте! З моїм обличчям тільки дрова рубати, а всередині — така холоднеча, що ладна заморозити фонтани Тюїльрі у липні! Чи відомо вам, що американські філантропи колись придумали зачиняти в’язнів у круглих камерах, аби кути не могли їх бодай якось розважити! Знай же, синку, сучасне суспільство кругле, як ті в’язниці! Усюди панує нудьга, нудьга від бездіяльності!

— Але ж, — зауважив Мішель, — у мене таке враження, що насправді ви дуже весела людина...

— Тут — аж ніяк! Але вдома — інша справа! Приходьте до мене у гості! Я зіграю вам стару добру музику, музику минулих років!

— Залюбки, — з радістю погодився Мішель; — але я не знаю, коли матиму час...

— Що ж! Я скажу їм, що вам потрібно брати уроки диктування! Але досить на сьогодні згубних розмов! Я — гвинтик, ви — гвинтик! Хай механізм працює! Помолимось Святій Бухгалтерії!

— Виплати з Каси, — почав Мішель.

— Виплати з Каси, — повторив Кенсоннас.

І робота продовжилась. Відтоді існування молодого Дюфренуа відчутно змінилося; він мав друга; він міг з ним поговорити; він знайшов того, хто розумів його. Щастя його було подібне до щастя німого, який раптово заговорив. Вершини Великої Книги більше не здавалися йому пустельними горами: він дихав, дихав досхочу. Незабаром двоє товаришів стали звертатися один до одного на «ти».

Кенсоннас ділився з Мішелем своїм багатим життєвим досвідом, і ночами юнак, страждаючи від безсоння, міркував про великі розчарування цього світу; на ранок він повертався до банку, розпалений своїми нічними думками, і чіплявся до музиканта, що був не в змозі змусити його помовчати й хвильку.

Невдовзі Велика Книга почала відставати від плану заповнення.

— Через тебе я нароблю помилок! — постійно робив приятелю зауваження Кенсоннас, — і нас виставлять за двері!

— Мені потрібно виговоритись! — виправдовувався Мішель.

— Що ж, — одного разу сказав йому Кенсоннас, — ти прийдеш до мене на вечерю уже сьогодні, буде ще мій друг Жак Обане.

— До тебе! А як же дозвіл?

— Є. Де ми зупинилися?

— Виплати з Каси на Ліквідаційний Залишок, — продовжив Мішель.

— Виплати з Каси на Ліквідаційний Залишок, — повторив Кенсоннас.

Розділ VII

Три непотрібні для Суспільства роти

Закінчивши роботу, двоє друзів попрямували до будинку Кенсоннаса, що був розташований на вулиці Гранж-о-Бель; вони йшли, взявшись під руки, і Мішель насолоджувався свободою: кожен його крок був кроком переможця.

Вулиця Гранж-о-Бель пролягала доволі далеко від банківського дому; але проживати у центрі столиці з її п’ятьма мільйонами жителів на той час було непросто; площі постійно розширювали, нові вулиці прокладали, кількість бульварів збільшували, а тому для жителів місця вже не вистачало! Недарма тоді казали: у Парижі більше немає будинків, є тільки вулиці!

Деякі квартали тепер взагалі були незаселені, серед них — Сіте, повністю окупований будівлями Комерційного суду, Палацом правосуддя, Префектурою поліції, собором і моргом, тобто всім необхідним для того, щоб тебе оголосили банкрутом, засудили, посадили за ґрати, поховали і навіть відпустили гріхи. Будівлі витіснили будинки.

Цим пояснювалась надмірна дорожнеча житла; половиною Парижа володіла Головна Імператорська Агенція з Нерухомості, іншою половиною — Земельний Кредит, що приносило цим компаніям небувалі прибутки. Перша з них, заснована двома геніальними фінансистами дев’ятнадцятого сторіччя, братами Перейр, отримала у власність також головні французькі міста: Ліон, Марсель, Бордо, Нант, Страсбург, Лілль, при цьому трішки перебудувавши їх на свій розсуд. Її акції, вартість яких подвоювалася п’ять разів, котувалися на вільному біржовому ринку за ціною 4450 франків.

Не надто заможні люди, які не хотіли від’їжджати з ділового центру, мали селитися високо; виграючи при цьому у відстані, вони програвали у безкінечних підйомах: витрачалося менше часу, але більше зусиль.

Кенсоннас проживав на одинадцятому поверсі, у старому будинку зі сходами, якому не завадив би ліфт. Але музикант незручностей не відчував: він був завжди радий нарешті опинитися вдома.

Діставшись вулиці Гранж-о-Бель, він кинувся до Гвинтових сходів.

— Не бійся цього підйому, — казав він Мішелеві, що поспішав за друговим польотом угору. — Ми дійдемо! Ніщо не вічне на цьому світі, навіть сходи. От