Париж двадцятого століття - Жюль Верн

Він підштовхнув Мішеля в ці «апартаменти»: то була кімната приблизно шістнадцяти квадратних метрів.

— І жодного передпокою! — вигукнув господар. — Він створений для людей, які змушують на себе чекати, а оскільки натовп відвідувачів ніколи не поспішатиме на мій одинадцятий поверх, з тієї простої фізичної причини, що поспішати знизу догори неможливо, я обходжуся без цієї зайвої розкоші; я позбувся ще й вітальні: через неї надто помітна відсутність їдальні.

— Як на мене, тут у тебе зовсім непогано, — завважив Мішель.

— Повітря також доволі чисте, наскільки це можливо з аміаком паризького бруду...

— На перший погляд здається, що місця замало, — мовив гість.

— На другий також, але жити можна.

— До того ж облаштування добре продумане, — сміючись, додав Мішель.

— Ну що, матінко, — звернувся Кенсоннас до літньої жінки, яка саме зайшла до кімнати, — вечеря готується? Нас буде троє зголоднілих хлопців.

— Готується, пане Кенсоннас, — відказала покоївка; але я не змогла накрити на стіл, адже столу немає!

— Обійдемося без нього! — вигукнув Мішель: юнакові перспектива вечеряти на колінах видалася просто чудовою.

— Як це так — обійдемося! — заперечив Кенсоннас, майже образившись, — ти думаєш, я міг запросити до себе гостей, не маючи навіть столу для вечері?

— Але ж я не бачу... — мовив Мішель, марно кидаючи навкруги розгублений погляд.

У кімнаті направду не було ні столу, ні ліжка, ні шафи, ні комода, ба навіть стільця; жодних меблів, саме лише піаніно, щоправда, доволі велике.

— Ти не бачиш, — повторив Кенсоннас. — А як щодо індустрії, нашої доброї матінки, й механіки, її не менш славної доньки? Про них ти забув? Ось тобі й стіл.

Промовивши це, Кенсоннас підійшов до піаніно, натиснув на кнопку, і з нього буквально вивалився стіл зі стільцями, за яким доволі зручно могли б улаштуватися троє співтрапезників.

— Як винахідливо! — усміхаючись, одказав Мішель.

— Цього слід було очікувати, — відповів піаніст, адже тіснота не дозволяє мати у квартирах спеціальні меблі! Перед тобою — складний механізм, виробництво Об’єднаного Підприємства Ерара і Жансельма! Він слугує для всього, що ти хочеш, а місця займає небагато. І повір мені: інструмент від цього ані трохи не гірший!

Цієї миті у двері подзвонили. Кенсоннас відчинив, сповістивши про візит свого друга Жака Обане, працівника Генерального Товариства Морських Рудників. Мішеля й Жака відрекомендували один одному без жодних церемоній.

Жак Обане, двадцятип’ятирічний хлопець з приємною зовнішністю, тісно товаришував з Кенсоннасом; як і музикант, він також був декласований у суспільстві. Мішель не знав, чим займалися робітники Генерального Товариства Морських Рудників, але Жак повернувся звідти з неабияким апетитом.

На щастя, вечеря невдовзі була готова; молодики приступили до поглинання їжі; після першого, найнапруженішого етапу боротьби зі стравами слова нарешті пробилися крізь шматочки їжі, що її жували з уже меншим поспіхом.

— Любий мій Жаку, — звернувся Кенсоннас до друга, — дозволь познайомити тебе з Мішелем Дюфренуа. Ця юна особа — один із наших, один із тих бідолах, яким Суспільство не дозволяє виявляти свої здібності, один із тих непотрібних світові ротів, на які воліють вішати замки, щоб їх не годувати.

— О! То пан Дюфренуа — романтик! — відповів Жак.

— Поет, друже мій! Питання тільки в тому, що він робить у цьому світі, де перший і єдиний обов’язок людини — заробляти гроші!

— Вочевидь, — відказав Жак, — він помилився планетою.

— Друзі, — мовив Мішель, — ви аж ніяк не вмієте підбадьорювати! Але спишемо це на вашу любов до перебільшень.

— Це миле дитя, — вів далі Кенсоннас, — сподівається, працює, захоплюється хорошою літературою, і в той час, коли не читають більше ні Гюґо, ні Ламартіна, ні Мюссе, він мріє про те, що будуть читати його! Бідолаха! Чи, може, ти винайшов якусь утилітарну поезію, якусь літературу, що замінила б водяну пару або ж гальма миттєвої дії? Ні? То що ж! Тоді пригальмуй, синку! Хто тебе слухатиме, якщо розповідь твоя не буде дивувати? Зараз мистецтво існує тільки тоді, якщо має в собі влучний жарт! У наші часи Гюґо декламував би свої Східні мотиви, стрибаючи на циркових конях, а Ламартін із Гармоніями[32] висів би на трапеції догори дриґом!

— Оце так! — вигукнув Мішель, підскочивши з місця.

— Тихше, тихше, дитя моє, — заспокоїв його піаніст, — краще спитай у Жака, чи маю я рацію!

— Тисячу разів, — відказав Жак, — наш світ тепер — ринок, і нічого більше, величезний ярмарок, і забавляти його потрібно фокусами ярмаркових штукарів!

— Бідний Мішель, — зітхаючи, мовив Кенсоннас, — нагорода за віршування латиною затуманила йому голову!

— І що ти хочеш мені довести? — спитав юнак.

— Нічого, синку мій! Зрештою, у тебе своя доля! Але ти великий поет! Я читав твої вірші. Дозволь тільки сказати тобі, що вони аж ніяк не відповідають смакам часу!

— Як це так?

— А так, що ти вибираєш поетичні сюжети, а це величезна помилка! Ти пишеш про галявини, долини, хмарки, зірочки, кохання: усе це вже віджило, цього більше не хочуть!

— Про що ж тоді писати? — здивувався Мішель.

— У сучасній поезії треба оспівувати дива промисловості!

— Ніколи! — відповів Мішель.

— Це він непогано сказав, — зауважив Жак.

— Скажи-но, — продовжив Кенсоннас, — чи знаєш ти оду, яка місяць тому була нагороджена сорока Бройлями[32], що заполонили Академію?

— Ні!

— Тоді слухай і роби висновки! Ось дві останні строфи: [33]

Іскри вугілля згорають дотла,

Рвучись по трубах гігантських котла.

Для пекельного монстра нема ані ворогів, ані світил!

Машина хрипить під листами заліза тремтячими,

Випускає із себе пари струменями гарячими:

То двигун із потужністю вісімдесят кінських сил!

Аж ось машиніст повертає за ручку тяжезну,

Відкриваються клапани, і у широкім циліндрі належнім

Швидко й зі стогоном поршень біжить в унісон

Зі стальним колесом. Поїзд той швидкість розвине жахливу!

— Браво! Вперед! — кричу локомотиву

Системи «Кремптон».

— Який жах! — вигукнув Мішель.

— Заримовано добре, — помітив Жак.

— Отже, синку мій, — вів далі безжалісний