Найближчий (ЛП) - Грег Іган

Зателефонувала втретє, прикривши ліве вухо від дорожнього шуму. Кожен склад був сформований і розташований точнісінько так, як завжди — як веснянки на плечах Рези. Єдине, що вислизнуло, — глибинний сенс. Отака «дрібниця».

Але це був певний звуковий файл, певний цифровий запис хвилі — і якщо він був насправді таким, що не зазнав жодних змін, то й кожне значення, яким його наповнив промовець, мало залишитися недоторканим.

Кейт знову набрала номер, намагаючись вимкнути будь-яку емоційну реакцію на голос і судити про запис цілком так, як могла б судити про ряд звукових сигналів ув аудіологічному тесті. Результат був не той, якого вона очікувала: бездушний робот, що його вона чула раніше, раптом здався більш людським.

Коли відзвучав сигнал для того, хто телефонує, аби залишив повідомлення, на зміну далекому шурхоту на лінії прийшов живий голос, басуватий зі сну:

— Алло?

— Емілі? — відгукнулася Кейт.

— Кейт? Щось сталося?

— Ні. Я тебе розбудила?

— То нічого, ще не дуже пізно.

— До мене якось не дійшло, що ти ще не повернулася.

— А, так… Дуже мене цей проект зацікавив, але такі речі ніколи не йдуть так, як собі заплануєш.

Кейт підтримала розмову, намагаючись при цьому говорити якомога менше й підштовхувати Емілі короткими репліками, водночас налаштовуючи туди-сюди власні очікування. Чим більше їй хотілося відчути заспокоєння й близькість, тим більше голос подруги скидався на пародію і розчаровував її. Але коли вдавалося позбутися власних думок і просто слухати, все звучало нормально.

— У тебе справді все добре? — запитала Емілі. — Ти звучиш якось… відсторонено.

— На роботі дурдом, — відповіла Кейт. — Розслідую одну справу… Не можу зараз про це говорити; може, коли ти повернешся.

Скінчивши розмову, Кейт сіла просто на бетон біля телефонної будки. Був лише один висновок, який мав зараз якийсь сенс, але спробувати усвідомити його — це те саме, що спробувати взяти під контроль оптичну ілюзію. Куб треба було вивернути; ваза мала перетворитися на простір між двома обличчями. Весь отой час вона плутала фігуру й фон. Але вона була права, вірячи в те, що люди, які тікали зі своїх родин, були вражені хворобою; її помилка полягала в намаганні виправдати власний розум. Адже вона втекла з тієї самої причини.

Кейт відчула, що тремтить усім тілом, наче з величезним зусиллям намагається втриматися на краю прірви. Майкл і Реза зовсім не були хворі. Бет, Кріс та Емілі теж були цілком здорові. І якою хворобою не була б уражена вона сама, треба вірити, що це виліковне. Треба чіплятися за цю надію, як тоді, коли ролі здавалися протилежними.

Вона звелася на ноги. Подумала було про те, щоб зателефонувати Резі, аби заспокоїти його, але стрималася: раптом, почувши його голос, знову перемкнеться.

Йдучи до автобусної зупинки, уявила себе у відділі невідкладної допомоги — там, де їй і справді треба було залишитися, як про те благав Реза тієї ночі. Але якщо б її госпіталізували, якщо б психіатри та неврологи взялися обговорювати причину і ступінь отих маячних ідей, — наскільки серйозно сприйняли б колеги її свідчення? До якої міри вони повірили б у те, щó вона розслідувала вже натепер?

Як швидко вони б діяли, щоб захистити родини, яким судилася така ж доля, як родині Наталі?

Вона не могла так ризикувати — допустити, аби вони її проігнорували. Це неприпустимо — утекти й сховатися на лікарняному ліжку в той час, коли армія праведників повстала проти порожніх, а істинно віруючі збираються вшанувати тих, кого вони любили, дарувавши їм вічний упокій.

— Мені хотілося б дещо з’ясувати, — сказала Кейт. Вона сиділа поряд з іншими втікачами: Ліндою, Ґері, Сюзанн і Ахмедом, що збилися в окремий гурток подалі від просто безхатьків, які виявляли ворожість або сумнівалися, коли йшлося про їхню спільну справу. — Звідки взялося це захворювання? І як саме воно поширюється?

— Яка різниця? — скинулася Лінда. — Ми знаємо, що воно поширюється швидко, яким би не був маршрут.

Але Сюзанн була менш категоричною.

— Це може бути важливо. У вас є якісь міркування?

Кейт пояснила:

— У мене на подвір'ї росте кілька фіґових дерев, просто за домом. І на тих фіґових деревах повно кажанів. Я там взагалі не ходжу і не наступаю в кажанячий послід, а от наш пес весь час в ньому товчеться. — Вона обвела гурток очима, пильнуючи, чи не зреагує хто-небудь на цей сценарій, підказаний тим, що побачене нею в будинку Наталі може бути певною спільною для всіх обставиною. — Пам'ятаєте вірус Хендра[12]? Він передавався від кажанів коням, а від них людям. А що як тут щось схоже — лише каналом передачі є не коні, а собаки?

Гурток деякий час помовчав, відтак озвався Ахмед:

— Кілька днів перед тим, як я пішов з дому, мій пес поводився дивно. Але дружина з ним не контактувала; вона взагалі воліла не пускати пса в дім.

— А фіґові дерева у вас є? — запитала Кейт.

— Ні. Але в сусіда є, і кілька гілок сягають до нас понад паркан.

Вона ще почекала, але більше ніхто не пристав на її самодіяльний зоонозний профіль ризику. Якщо деталі не співпадають, чому б так і не сказати?

Ґері пробурмотів:

— У будь-якому випадку ми знаємо, що тепер він може перескакувати просто від людини до людини.

Кейт несхвально зиркнула на нього:

— Звідки така впевненість?

— Виходячи зі швидкості, — втрутилася Лінда.

— Але що нам достеменно відомо про швидкість?

Лінда почала втрачати терпіння.

— Моя мама, в Сіднеї, заразилася того ж самого дня, коли