Найближчий (ЛП) - Грег Іган

Отже, отаким він був, хоробрий опір жахам цієї чуми: люди, готові зовсім відмовитися від надії на медицину і натомість просто вибракувати хворих тварин у череді. Вона могла зрозуміти, наскільки шоковим мав бути їхній особистий досвід, але той спосіб, в який вони його тлумачили, не може бути правильним. Жодна хвороба в історії ще ніколи не поширювалася настільки швидко, що інфіковані перевищували числом здорових.

Кейт закрила очі й уявила Бет, свою старшу сестру, яку вона просто обожнювала: це та Бет, що першого ж дня навчання у старших класах захистила її від банди самозакоханих шпанюків. Але далі уявилася оболонка жінки, яка стояла на ґанку, тримаючи ту річ, що начебто була її племінником. Якими були шанси Бет на те, щоб заразитися в той самий час, що й Реза і Майкл? Для цього хвороба мала би вже буяти цілим містом. А якими були шанси в Кріса Сантоса теж заразитися? Він взагалі жив по інший бік річки.

Вона лягла на ковдру і згорнулася калачиком. Світ не міг змінитися за ніч, отак без попередження. Годі пригадати щось подібне; в цьому не було жодної логіки.

Але вона не могла спростувати власних відчуттів: Реза, Майкл, Бет і Кріс — всі вони стали жертвами. Єдина її надія на спростування катастрофічної помилки — продовжувати ще й ще перевіряти моторошну гіпотезу. Отож доведеться переступити через свої страхи перед насмішками і звинуваченнями у зраді й таки розповісти свою історію якомога більшій кількості людей, яким колись мала причини довіряти.

На світанку Кейт вислизнула зі складу, поки усі ще спали. В неї були побоювання, що серед адептів Наталі може бути хтось, кому доручено за нею стежити, але навряд чи вони можуть тримати всіх своїх потенційних новобранців під наглядом. А якщо спробувати «здати» їх — то кому? І що сказати? Що жалюгідна купка безхатьків планує повстання? Чи оті порожні чоловіки й жінки хоча б усвідомлюють власну природу настільки добре, щоб сприймати неінфікованих як певну загрозу для себе? А якщо вони просто ляльки, які проходять життєвий шлях живих істот, який могли б прожити їхні попередні господарі, — яким чином міг би сюди вписатися будь-який сценарій, що відображав би їхню відмінність?

Прошкуючи автострадою, вона намагалася притлумити неспокій і натомість зосередитися на виборі того, кому могла б звіритися: це мав бути хтось, хто живе далеко від центру епідемії, що вразила сім'ю Наталі, і в кого не було більшої причини інфікуватися, ніж у будь-кого, випадково висмикнутого з вулиці.

Емілі була її найближчою подругою ще зі старших класів, і якщо за останні кілька років вони не так уже й часто зустрічалися, то це через те, що обоє стали надто зайнятими. Емілі відвідала Кейт невдовзі після народження Майкла, і зараз, пригадуючи ту розмову, Кейт відчула, що відразу зможе впевнитися, чи змінилося щось в макітрі подруги.

Емілі мешкала в Кумері[11], десь із сорок кілометрів на південь; пішки не дістатися. Кейт знайшла автобусну зупинку в потрібному керунку й приєдналася до невеликої черги ранкових пасажирів. Зустрілася поглядом з незнайомою жінкою, обмінялася з нею ввічливим привітанням. Випатрана чи ні? Інфікована чи ні? Якщо це захворювання поширилося так швидко, так легко, то як вона сама врятувалася? Якийсь вроджений імунітет? Якась генетична особливість? Вона врятувалася, ділячи одне ліжко з Резою, але зі скількома випатраними їй буде дозволено розділити один автобус, перш ніж удача від неї відвернеться?

Був іще ранок, коли Кейт прибула до Кумери, але Емілі працювала дистанційно з дому, отож без вагань можна було йти до неї. Кейт натиснула дзвінок; поки чекала, відчуття тривоги посилилося. Їй вже було не по собі, коли, ще не маючи жодних доказів, приміряла невтішний вирок.

Ще раз натиснула дзвінок, відтак постукала в двері.

— Емілі, ти вдома?

Із сусіднього будинку вийшов юнак.

— Гадаю, її не буде ще тиждень.

— Он як…

— Або ж вона мене обманює: загадала поливати її квіти, а сама спить цілими днями, — пожартував хлопець.

Кейт посміхнулася.

— Мені слід було спершу зателефонувати.

Дорогою до автобусної зупинки вона пригадувала, як Емілі розповідала про відрядження до Техасу на зустріч з потенційними інвесторами. Емілі тоді вибачалася за те, що заскочила з відвідинами надто скоро після того, як Кейт з Майклом повернулися з лікарні, але їй треба було їхати вже за день-два. Не те щоб Кейт зовсім забула про це; вона лише сподівалася, що Емілі до цього часу вже повернулася.

Минуло з півгодини, як автобус мчав на північ; у якийсь момент Кейт помітила, що вони минають телефон-автомат. Вона натиснула сигнал і вийшла на наступній зупинці. Чимчикуючи назад до телефонної будки, намагалась пригадати номер Емілі; минули роки відтоді, як довелося востаннє набирати його цифрами. Коли вона врешті натисла на клавіатурі те, що вдалося видобути з пам’яті, м'який синтетичний голос дав їй певний натяк на успіх:

— Набраний вами номер переадресовує дзвінок на міжнародний напрямок. Бажаєте продовжити дзвінок?

Кейт відповіла:

— Так.

Після шести сигналів почула:

— Ви зателефонували до Емілі. Залиште, будь ласка, повідомлення.

Кейт поклала слухавку. Вона упізнала голос подруги, але це був голос без жодного сліду тепла й настрою.

Автомобілі мчали туди-сюди, а Кейт все стояла біля телефона, намагаючись зрозуміти, що сталося. Чи могла Емілі стати носієм вірусу ще до того, як вилетіла з Брісбена, і піддатися йому вже після того, як прибула до Америки? І тоді… Та що тоді, до дідька? Вона що, навмисно перезаписала фразу на автовідповідачі, аби відобразити новий, занепалий стан своєї свідомості? Хіба що вона справді інопланетянка, людина-оболонка, яка подає сигнал своїм спільникам-загарбникам, бо інакше нащо їй навіть думати про таке?

Кейт ще раз набрала номер і ще раз прослухала запис. За останні десять років вона чула ці слова десятки разів.