Господиня - Стефані Маєр

— Га?

— Не забирай у голову. Принеси Ванді попоїсти.

— Звісно. І ще попрошу у Веза зайвий матрац. Кайл повернеться сюди, і все буде так, як має бути!

— Чудово, — мовив Іян, і хоча я не дивилася на його обличчя, все одно знала, що він закотив очі.

— Чудово, — прошепотіла я і знову відчула між ребрами лезо.

— Чудово, — бурмотіла я собі під носа. — Просто чудово.

На обід Іян вирішив до мене приєднатися; на обличчі його була приклеєна широка посмішка. Намагається мене підбадьорити… знову.

«Гадаю, останнім часом у тобі забагато сарказму», — мовила Мелані.

«Візьму до уваги».

Весь тиждень вона була геть небагатослівна. Зрештою, зараз із жодної з нас не вийшло б гарного товариства. Ми уникали спілкування, навіть одна з одною.

— Привіт, Вандо, — Іян усівся поруч зі мною. В руці він тримав іще теплу миску паруючого супу. Моя порція повільно вистигала на столі, я її й не торкнулася — гралася скибкою хліба, відриваючи маленькі шматочки.

Я не відповіла.

— Та ну, — він поклав руку мені на коліно. Мел в’яло запротестувала. Вона уже звикла до такого ставлення, і тому часто не звертала уваги на Іянову поведінку. — Сьогодні вони повернуться. Ще до заходу сонця.

— Ти говорив те саме три дні тому, і два дні тому, і вчора також, — нагадала я.

— Сьогодні у мене хороше передчуття. Не розкисай — ти стаєш схожа на людину, — дражнився Іян.

— Я не розкисаю.

І я не розкисала. Я просто місця собі не знаходила — не могла навіть думати чітко. Хвилювання з’їдало мене зсередини, ні на що інше сил не вистачало.

— Це не перша вилазка Джеймі.

— Знаєш, мені від цього набагато легше.

Знову сарказм. Мелані має рацію: чи не перегинаю я палицю?

— З ним Джаред, Джефрі та Труді. А Кайл залишився тут, — засміявся Іян. — Тому їм нічого не загрожує.

— Я не хочу про це говорити.

— Гаразд.

Він заходився їсти й облишив мене. Іян завжди намагався дати мені те, що я хотіла, хоча іноді я й сама не знала, чого хочу. Звісно, якщо не брати до уваги його наполегливих намагань розрадити мене зараз. Цього я не хотіла. Воліла хвилюватися — робити бодай це.

Сплив місяць відтоді, як я переїхала до кімнати Джеймі та Джареда. Три тижні ми всі жили разом. Джаред спав на матраці в узголів’ї нашого з Джеймі ліжка.

Я до цього звикла. І тепер мені було важко в порожній кімнаті. Бракувало їхнього рівного дихання.

Єдине, до чого я не звикла, — прокидатися поряд із Джаредом. Він бажав мені доброго ранку, а я завжди думала хвилину-другу, перш ніж відповісти. Він також почувався ніяково, однак поводився ввічливо. Ми обоє були дуже ввічливі.

Щоранку одне й те саме.

«Доброго ранку, Вандо. Як спалося?»

«Добре, дякую. А тобі?»

«Добре, дякую. Як… Мел?»

«Також добре, дякую».

Постійний піднесений настрій Джеймі та його веселе базікання трохи поліпшували ситуацію. Джеймі часто говорив про Мелані, та й звертався до неї — особливо тепер, коли її ім’я, вимовлене вголос, вже не так напружувало Джареда. День у день я дедалі більше вживалася в образ, мешкати тут ставало приємніше. Ми… були щасливі: Мелані та я.

А тиждень тому Джаред вирішив зробити ще одну коротку вилазку — здебільшого, щоб поновити сільськогосподарський реманент, — і взяв із собою Джеймі.

— Ти втомилася? — запитав Іян.

Я раптом усвідомила, що тру очі.

— Не дуже.

— Досі не можеш нормально спати?

— В кімнаті занадто тихо.

— Я можу спати з тобою. О, заспокойся, Мелані. Ти ж знаєш, що я мав на увазі.

Іян завжди помічав, як я реагую на злість Мелані.

— Я гадала, що сьогодні вони повернуться, — зауважила я.

— Правильно. Мабуть, не варто нічого міняти.

Я зітхнула.

— Може, тобі слід перепочити.

— Облиш, — мовила я. — У мене повно енергії і бажання працювати.

Він усміхнувся, так ніби я сказала щось приємне. Щось, що він очікував.

— Чудово. Допоможеш мені з проектом.

— З яким проектом?

— Я покажу… Ти вже доїла?

Я кивнула.

Він узяв мене за руку і вивів із кухні. Мелані майже не обурювалася — звикла.

— Чому ти пішов сюди?