Господиня - Стефані Маєр

— Привіт, Вандо! — крикнув він і помахав рукою.

Труді тримала його за руку, поки я оббігала поле, так наче намагалася не пустити до мене. Зрештою я обняла його за плечі й притягнула до себе.

— Джеймі!

— Скучила?

— Трішечки. А де всі? Всі вернулися? Чи не сталося чого?

Окрім Джеймі, з усіх учасників вилазки тут була тільки Труді. Решта — Люсина, Рут-Енн, Кайл, Тревіс, Віолетта, Рід — зустрічали їх.

— Всі повернули живі й здорові,— мовила Труді.

Я оглянула велику печеру.

— А де вони?

— Ну… миються, розвантажують здобич…

Мені хотілося запропонувати свою допомогу — будь-що, аби на власні очі переконатися, що з Джаредом усе гаразд, — однак я знала, що мені не дозволять бачити, звідки заносять здобич.

— Тобі б також не завадило помитися, — сказала я Джеймі, скуйовдивши його брудне заплутане волосся.

— Йому б не завадило прилягти, — мовила Труді.

— Труді,— прошипів Джеймі й обдарував її злим поглядом.

Труді швидко глипнула на мене й опустила очі.

— Прилягти?..

Я відсторонила від себе Джеймі й почала його роздивлятися. Здавалося, він зовсім не втомився: очі виблискували, на загорілих щоках проступав рум’янець. Мій погляд обмацав його всього і зупинився на правій нозі.

На кілька дюймів вище коліна на джинсах була нерівна діра. Тканина навколо діри була темно-червона, і цей темний зловісний колір тягнувся довгою плямою аж до литки.

«Кров», — налякалася Мелані.

— Джеймі! Що сталося?

— Дякую, Труді.

— Рано чи пізно вона б усе помітила. Ходімо, дорогою розповіси.

Труді взяла його під руку й повільно повела по коридору — Джеймі скакав на лівій нозі, не наступаючи на праву.

— Дрібниці. Сам винен. Це могло статися й тут.

— Розповідай.

Він зітхнув.

— Я спіткнувся, коли тримав у руці ніж.

Я здригнулася.

— А хіба нам не в інший бік? Слід показатися Доку.

— Я щойно звідти. Найперше мене відвели до Дока.

— І що сказав Док?

— Що все гаразд. Він промив і перев’язав рану і звелів лягти.

— А ти прискакав аж сюди? Чому ти не залишився в лікарні?

Джеймі скорчив гримасу й подивився на Труді, ніби сподіваючись підказки.

— Джеймі буде зручніше у своєму ліжку, — мовила вона.

— Так, — погодився він. — Хіба можна спати на тих твердих лікарняних ліжках?

Я подивилася на них, а тоді озирнулася. Натовп розсмоктався, але з південного коридору долинали голоси.

«Що ж насправді коїться?» — похмуро міркувала Мелані.

Здається, Труді бреше так само непереконливо, як і я. Коли вона говорила про те, що інші розвантажують здобич і миються, в її голосі чулися фальшиві нотки. А ще я точно пам’ятала, що її погляд метнувся праворуч, до південного тунелю.

— Здоров, хлопче! Здоров, Труді! — нас наздогнав Іян.

— Привіт, Іяне, — відповіли вони воднораз.

— Що тут трапилося?

— Впав на ніж, — пробурмотів Джеймі, втягнувши голову в плечі.

Іян засміяв.

— Нічого смішного, — мовила я серйозно. Мелані, яка від хвилювання божеволіла у моїй голові, уявила, як заціджує йому межи очі. Я її проігнорувала.

— З ким не буває,— мовив Іян і легенько штурхнув Джеймі кулаком у плече.

— Ага, — буркнув Джеймі.

— Де всі?

Труді відповіла, а я краєм ока я спостерігала за нею.

— Вони… е-е-е… закінчують розвантажувати здобич.

Цього разу її погляд надовго зупинився на південному тунелі, а Іян насупився. Тоді Труді зиркнула на мене й зустрілася зі мною поглядом.

«Відверни їхню увагу», — прошепотіла Мелані.

Я швидко глянула на Джеймі.

— Ти голодний? — запитала я.

— Так.

— А коли ти не голодний? — пожартував Іян. Його обличчя знову розслабилося — він умів краще приховувати емоції, аніж Труді.

Коли ми зайшли до нашої кімнати, Джеймі полегшено плюхнувся на великий матрац.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — перепитала я.

— Не варто хвилюватися. Справді. Док сказав, усе минеться за кілька днів.

Я кивнула, хоча його слова не переконали мене.

— Піду митися, — пробурмотіла Труді й вийшла з кімнати.

Іян сперся об стіну і, вочевидь, нікуди не збирався.

«Коли брешеш, схиляй голову», — порадила Мелані.