Господиня - Стефані Маєр

— Але ти проти…

Іян щось недоговорював.

Він повільно вдихнув і так само повільно видихнув.

— Я знаю, як ти любиш Джеймі. Це очевидно. Здогадуюся, що Джареда ти також любиш. Раніше я не хотів цього визнавати, але в цьому є сенс. Ти прийшла сюди заради них. Ти любиш їх обох, так само як Мелані. Джеймі — як брата. А Джареда…

Іян не хотів зустрічатися зі мною поглядом — втупився у стіну. Я також не дивилася на нього, а вивчала сонячний промінчик, що торкався червоних дверей.

— Скільки в тобі від Мелані, а скільки від себе? — запитав Іян.

— Не знаю. А яке це має значення?

— Велике. Для мене це важливо, — мовив він тихо, я ледве його почула. Не дивлячись на мене і, здається, не помічаючи, що він робить, Іян знову взяв мене за руку.

Якусь мить ми мовчали. Навіть Мелані не озивалася. Було приємно.

А тоді, так ніби хтось натиснув на перемикач, Іян знову став собою. Він щиро засміявся.

— Час на моєму боці,— мовив він, досі усміхаючись. — У нас усе життя попереду. Одного дня ти все зрозумієш і подумаєш: і чого я прикипіла до того Джареда?

«Ага, помрій».

Я також засміялася, щаслива з того, що він знову жартує.

— Вандо? Вандо, можна мені увійти? — з коридору долинув голос Джеймі, зазвучав тупіт його черевиків. Він зупинився біля самого входу в печеру.

— Ну звісно, Джеймі.

Я потягнулася до нього, ще він не встиг увійти. Останнім часом ми зовсім не бачилися — я була то без тями, то чимось зайнята.

— Привіт, Вандо! Привіт, Іяне! — Джеймі широко усміхався, а його волосся стрибало, коли він рухався. Він потягнувся до моєї руки, але поміж нами був Іян. Тому Джеймі прилаштувався на краєчку мого матраца і поклав руку мені на коліно. — Як ти почуваєшся?

— Ліпше.

— Зголодніла? На обід — телятина з кукурудзяною кашею! Принести тобі?

— Ні, дякую. Я зараз не хочу. Як ти? Я давно тебе не бачила.

Джеймі скорчив гримасу.

— Шерон залишила мене після уроків.

— Що ти накоїв? — усміхнулась я.

— Нічого. Я взагалі тут ні до чого, — він явно перестарався з безневинним виразом на обличчі та швидко змінив тему розмови. — Знаєш що? За обідом Джаред сказав, що не дуже гарно з нашого боку виганяти тебе з кімнати, до якої ти звикла. Сказав, що ми зовсім не гостинні. І що ти повинна переїхати назад до мене! Ну, хіба не класно? Я спитав, чи можна сказати про це тобі, а він відповів, що це чудова ідея. І підказав, де тебе шукати.

— Ну звісно, — пробурмотів Іян.

— То що думаєш, Вандо? Ми знову будемо сусідами по кімнаті!

— Але Джеймі, а де житиме Джаред?

— Зажди, дай угадаю, — втрутився Іян. — Закладаюся, він сказав, що в кімнаті достатньо місця для трьох. Я правий?

— Так. А як ти здогадався?

— Я здогадливий.

— Класно, правда ж, Вандо? Все буде так, як раніше!

Мені між ребра мов лезо застромили — занадто гострий біль, який не порівняти зі стусаном чи переломом.

Джеймі з тривогою вивчав моє скривлене мукою обличчя.

— Ой! Ні, я мав на увазі… і тебе також. Усе буде добре. Ми вчотирьох, правда?

Попри біль я спробувала засміятися; було не гірше, ніж не сміятися.

Іян стиснув мою руку.

— Вчотирьох, — пробурмотіла я. — Класно.

Джеймі проліз попри Іяна й обняв мене за шию.

— Вибач. Не ображайся.

— Не хвилюйся. Все гаразд.

— Ти ж знаєш, що я люблю тебе також.

Ну, чому на планеті Земля такі пронизливі, такі гострі почуття? Джеймі ніколи раніше не казав мені таких слів. Раптом по тілу розлилося тепло.

«Гострі», — погодилася Мелані, здригнувшись від власного болю.

— Ти повернешся? — благав Джеймі.

Я не могла відповісти.

— Чого хоче Мел? — запитав він.

— Вона хоче жити з тобою, — прошепотіла я. Мені не треба було в неї запитувати, я і так знала.

— А чого хочеш ти?

— Ти волієш, щоб я мешкала з тобою?

— Вандо, ти ж знаєш, що так. Будь ласка.

Я вагалася.

— Будь ласка?

— Якщо ти справді цього хочеш, Джеймі, тоді гаразд.

— Егей! — вигукнув Джеймі.— Круто! Я біжу розповім Джареду. І принесу тобі поїсти, добре? — він скочив на ноги, матрац спружинив — аж у ребрах віддалося.

— Добре.

— А ти щось хочеш, Іяне?

— Так, хлопче. Передай Джареду,