Господиня - Стефані Маєр

— Стосовно… нашої дискусії за дверима, — уточнив Іян.

Що я думала? Я й не знала, що думати.

Якимось дивним чином Іяну вдалося поглянути на ситуацію моїми очима, очима інопланетянки. Він вважав, що я заслуговую на життя.

Але він… ревнував? До Джареда?

Він же знає, хто я. Я всього-на-всього крихітна істота, закорінена в мозок Мелані. Гусінь, як сказав Кайл. Однак навіть Кайл вважає, що Іян у мене закохався. В мене! Це просто неможливо.

А може, він просто хотів знати, що я думаю про Джареда? Що я відчувала під час експерименту? Більше деталей про мою реакцію на фізичний контакт? Я здригнулася.

А може, його цікавлять мої думки про Мелані? Або що думає Мелані з приводу їхньої розмови? Чи згідна я з Джаредом щодо її прав?

Я й не знала, що думати. Про все.

— Я справді не знаю, — мовила я.

Він кивнув.

— Зрозуміло.

— Тому що ти завжди все розумієш.

У відповідь він усміхнувся. Якимось дивним чином його очі водночас були полум’яні та м’які. Особливо беручи до уваги їхній колір, який більше нагадував лід, аніж полум’я. Але зараз вони були теплі.

— Вандо, ти мені дуже подобаєшся.

— Я тільки тепер почала про це здогадуватися. Здається, до мене повільно доходить.

— Для мене це також несподіванка.

Ми обоє обміркували сказане.

Іян міцно стиснув губи.

— Гадаю, ти поки що не знаєш, як реагувати саме на це.

— Ні… тобто так. Я… я просто не знаю…

— Все гаразд. Ти ж не чекала такого повороту. Мабуть, це… дивно.

Я кивнула.

— Так. Не просто дивно. Неможливо.

— Скажи мені одну річ, — мовив Іян за мить.

— Якщо я знаю відповідь.

— Це не важке запитання.

Він не одразу поставив запитання. Натомість потягнувся до мене і взяв мене за руку. Спочатку він тримав її обома долонями, а тоді його пальці повільно ковзнули вгору, від зап’ястя до плеча. Потім так само повільно опустилися вниз. Він дивився не на моє обличчя, а на руку, яка вкривалася сиротами там, де він торкався.

— Тобі приємно чи ні? — запитав він.

«Ні», — відтяла Мелані.

«Але ж не болить», — запротестувала я.

«Він не про це питає. Коли він каже «приємно»… Ох, до тебе говорити — як до дитини!»

«Мені ще й року немає, ти ж знаєш. Чи вже є?» — увага моя відвернулася — я намагалась обчислити дату.

Але увага Мелані не відвернулась.

«Коли Іян каже «приємно», то має на увазі відчуття, як у нас, коли нас торкався Джаред».

Вона показала мені картинку: чарівний каньйон, палючий захід сонця, позаду Мелані стоїть Джаред, їхні руки переплелись. Від цього простого дотику моїм тілом прокотилася хвиля задоволення.

«От про що він говорить».

«А…»

— Вандо?

— Мелані каже, що неприємно, — прошепотіла я.

— А що кажеш ти?

— Я кажу… Я не знаю.

Коли наші погляди зустрілися, в Іянових очах було більше тепла, ніж я очікувала.

— Я не уявляю, як для тебе, мабуть, усе заплутано.

Мені стало спокійніше, що він зрозумів.

— Так. Я заплуталася.

Його рука знову мандрувала по моїй.

— Хочеш, щоб я припинив?

Я вагалася.

— Так, — вирішила я зрештою. — Це… Поки ти так робиш… важко зосередитися. І Мелані… зла на мене. Від цього міркувати ще важче.

«Я не зла на тебе. Скажи йому, щоб ішов геть».

«Іян — мій друг. Я не хочу, щоб він ішов».

Іян відсторонився та схрестив руки на грудях.

— Гадаю, не варто сподіватися на те, що Мелані залишить нас наодинці бодай на хвилину?

— Не варто, — засміялась я.

Іян схилив голову набік і замислився.

— Мелані Страйдер! — покликав він.

Ми з нею обидві аж здригнулися.

Іян провадив:

— Я б хотів поговорити з Бандою приватно, якщо ти не заперечуєш. Чи існує якийсь спосіб це зробити?

«Що-за нечуване зухвальство! Скажи йому в біса ні! Мені не подобається цей чоловік».

Я поморщилася.

— Що вона сказала?

— Вона сказала ні,— вимовила я якомога лагідніше. — І що ти… їй не подобаєшся.

Іян весело засміявся.