Господиня - Стефані Маєр

— Іяне? — мовила я, не відриваючи очей від ноги Джеймі.— Може, принесеш нам поїсти? Я також зголодніла.

— Еге ж. Принеси нам чогось смачненького.

Я відчувала на собі Іянів погляд, але не підводила очей.

— Гаразд, — погодився він. — Я повернуся за кілька хвилин, — наголосив він.

Я досі дивилася вниз, так ніби оглядаючи рану, аж поки його кроки не затихли.

— Ти не сердишся на мене? — запитав Джеймі.

— Ну звісно, що ні.

— Ти ж не хотіла, щоб я ішов.

— Тепер ти в безпеці; нема чого хвилюватися, — я несвідомо поплескала його по руці й мотнула головою: волосся вже встигло відрости до підборіддя й падало на обличчя.

— Ой, я дещо забула сказати Іяну. Зараз повернусь.

— Що таке? — запитав Джеймі, здивований моїм тоном.

— Це нічого, що ти побудеш сам?

— Звісно, — образився він. Мені таки вдалося його відволікти.

Перш ніж він устиг запитати ще щось, я вискочила з кімнати.

У коридорі було порожньо — Іяна немає. Треба поквапитися. Я знала, що він щось запідозрив. Звернув увагу на те, що я звернула увагу на фальшиве пояснення Труді. Іян не баритиметься.

Я ступала швидко, хоча й не бігла. Я проминула майдан — ішла впевнено, ніби у справі. Дорогою зустріла всього кількох людей: Рід ішов у купальню; Рут-Енн і Гайді розмовляли біля східного коридору; Лілі й Вез стояли спиною до мене та трималися за руки.

Одне слово, ніхто не звернув на мене уваги. Я дивилася просто себе й вдавала, що південний коридор зовсім не цікавить мене, і пірнула в нього в останню секунду.

Опинившись у темному, хоч в око стрель, тунелі, я помчала щодуху знайомою дорогою.

Інстинкт підказував — усе немов повторюється, як тоді, коли Джаред із хлопцями повернулися додому, всі були сумні, Док запив, і ніхто не відповідав на мої запитання. Все повторюється — від мене щось приховують. Якщо вірити Іянові, мені не варто цього знати. На спину мов приском сипонули: а може, я й не хочу цього знати.

«Ні, хочеш. Ми обидві хочемо».

«Мені лячно».

«Мені також».

Темним тунелем якнайтихіше я бігла вперед.

Зачувши голоси, я сповільнила крок. До лікарні було ще далеко, тож це не Док. Це інші — повертаються назад. Я притиснулася до стіни і якнайтихіше скрадалася вперед. Від швидкого бігу я засапалася. Довелося затулити рот рукою, щоб заглушити звук.

— …І для чого ми це робимо? — поскаржився хтось.

Я не впізнала голосу. Це хтось, кого я не дуже знаю. Може, Віолетта? В голосі явно чулися схвильовані нотки — їх я розрізнила миттю. І вже точно знала, що це не моя уява розігралася.

— Док не хотів. Але Джаред наполіг.

Тепер говорив Джефрі, я була цього певна, хоча в голосі лунала відраза. Джефрі брав участь у вилазці разом із Труді, звісна річ. Вони все роблять разом.

— Мені здавалося, саме він завжди був проти таких методів…

Гадаю, це був Тревіс.

— Тепер у нього з’явилися… підстави, — відповів Джефрі. Говорив він тихо, з певністю можна було сказати, що він сердитий.

Вони пройшли всього за півфута від щілини в скелі, куди я втиснулась. Я завмерла, не рухалася й не дихала.

— Це бридко, — пробурмотіла Віолетта. — Просто огидно. І нічого не вийде.

Вони ступали повільно, ніби причавлені тягарем відчаю.

Ніхто не відгукнувся. Більше я взагалі не почула ні слова. Я стояла закам’янівши, вичікуючи, щоб їхні кроки віддалилися, але не могла чекати, поки вони зовсім стихнуть. Можливо, Іян уже біжить мені навздогін.

Я знов почала чимшвидше скрадатися, а при першій же нагоді кинулася бігти.

Десь попереду в тунель пробилися перші промінчики сонячного світла, і я старалася бігти тихіше, але не надто сповільнювати крок. Я знала: досягну арки — й опинюсь у володіннях Дока. Тунель повертав, і світло ставало яскравішим.

Тепер я рухалася обережно, ступаючи якнайтихіше. Було дуже тихо. Мені навіть здалося, що я помилилася й що тут нікого немає. А тоді перед очима постав нерівний скелястий вхід — біле сонячне світло лилося на протилежну стіну. До мене долинуло негучне схлипування.

Я на пальчиках підкралася ближче, завмерла і дослухалася.

Хтось і далі схлипував. До цього звуку долучився ще один — тихе ритмічне постукування.

— Все, все. Заспокойся! — мовив Джеб. — Усе гаразд. Усе добре, Доку. Не переймайся ти так.

З кімнати долинали приглушені кроки. Шурхотіння тканини. Шелест щітки. Судячи з усього, там прибирали.

У повітрі витав якийсь дивний запах. Незвичний… металевий, але не зовсім — важко було його розпізнати. Я була певна, що відчуваю його вперше, але водночас він здавався знайомим.