Господиня - Стефані Маєр

Східні поля вже не потребували догляду. Вранці ми вже їх полили.

Іян не відповів, а тільки загадково усміхався.

Ми пройшли східним тунелем попри поле і звернули в коридор, який, як виявилося, вів у гральну кімнату. Тільки-но ми опинилися в тунелі, до мене долинув звук голосів і знайомий шум — бах, бах. Застояний гіркуватий запах сірки допоміг усе згадати.

— Іяне, я не в гуморі.

— Ти ж казала, що повна сил.

— Для роботи, а не для футболу.

— Лілі й Вез зажуряться. Я пообіцяв їм зіграти два на два. Сьогодні вранці вони переробили купу справ, щоб звільнити вечір…

— Не змушуй мене почуватися винною, — мовила  я, прямуючи до останнього рогу. В світлі блакитних ліхтарів металося кілька тіней.

— А хіба не спрацювало? — дражнився Іян. — Давай, Вандо. Треба розслабитися! — і він підштовхнув мене у печеру, де Вез та Лілі кóпали м’яч.

— Привіт, Вандо. Привіт, Іяне, — гукнула Лілі.

— Перемога за мною, О’Шей, — поперед Вез.

— Ти ж не дозволиш, щоб Вез виграв? — пробурмотів до мене Іян.

— Ти й сам із ним упораєшся.

— Але так буде нечесно. Я цього не переживу.

Я зітхнула.

— Гаразд. Гаразд. Твоє зверху.

Іян пригорнув мене — на думку Мелані, занадто завзято.

— Ти найкраща в усьому всесвіті.

— Дякую, — буркнула я.

— Ну як, Вандо, готова до принизливої поразки? — дражнився Вез. — Планету ви, може, й захопили, а от у грі тобі гаплик.

Іян засміявся, а я змовчала. Від такого жарту мені стало ніяково. Як Вез може про таке жартувати? Люди ніколи не перестануть мене чудувати. Вони — дивовижні істоти, і Мелані в тому числі: щойно вона була така ж сама пригнічена, як я, а тепер раптом загорілася.

«Минулого разу ми так і не зіграли, — пояснила Мелані. Я відчувала, як вона радіє з того, що зрештою зможе набігатися вдосталь — бігати для задоволення, а не від страху. Колись вона це любила. — Від того, що ми сидітимемо склавши руки, Джаред і Джеймі швидше не повернуться. Не завадить трохи розвіятися». Вона вже обмірковувала стратегію, оцінювала наших супротивників.

— Ти знаєш правила? — запитала Лілі.

— Так, я їх пам’ятаю, — кивнула я.

Я неусвідомлено зігнула ногу в коліні й ухопилася за щиколотку, розминаючи м’язи. Тіло пам’ятало позу. Я потягнула другу ногу і не без задоволення відзначила, що вона одужала. Синець ззаду стегна пожовк і уже майже зійшов. У боці давно не боліло — мабуть, ребро таки не було зламане.

Два тижні тому я мила дзеркала і роздивилася своє обличчя: шрам на щоці був завдовжки з долоню з дюжиною рубчиків по краях. Мелані це схвилювало значно більше, ніж мене.

— Я стану на воротах, — повідомив Іян; Лілі відбігла до своїх воріт, а Вез топтався навколо м’яча. Сили були нерівні. Мелані це сподобалося. Вона любила, коли їй кидають виклик.

Щойно почалася гра, як Вез дав пас Лілі, а сам кинувся вперед, щоб обігнати мене й прийняти подачу. Все відбувалося так швидко — не було часу думати: я підрізала Веза — ага, він не сподівався такого від мене! — віддала подачу на Іяна і кинулася назад, до воріт противника. Лілі вибігла задалеко і не встигла повернутися до воріт — я обігнала її, і ми виграли. Іян подав ідеальну подачу, і я забила перший гол.

Було приємно: розім’яти м’язи, пропотіти — не від спеки, а від фізичного навантаження, пограти з Іяном у команді. Ми добре пасували одне одному. Я швидко бігала, він влучно забивав. Після третього гола, який забив Іян, Вез припинив кепкувати.

Коли ми забили двадцять перший гол, Лілі здалася. Вона важко дихала. А я ні; навпаки, я почувалася чудово, м’язи розігрілися й стали гнучкими.

Вез хотів іще раунд, але Лілі була виснажена.

— Вони нас перевершили — визнай це.

— Нас обвели круг пальця!

— А ніхто не казав, що вона не вміє грати.

— Так само, як ніхто не казав, що вона професіонал.

Мені стало приємно, я не змогла стримати усмішки.

— Умій програвати, — мовила Лілі й жартома полоскотала Веза за живіт. Він схопив її за пальці та притягнув до себе. Лілі сміялася, намагаючись викрутитися, але Вез обняв її і поцілував просто в губи.

Ми з Іяном здивовано перезирнулися.

— Заради тебе я програю з гідністю, — мовив Вез і відпустив її.

На гладенькій карамельній шкірі Лілі — на щоках і на шиї — проступив ледь помітний рум’янець. Вона крадькома подивилася на нас з Іяном — поглянути на реакцію.

— А тепер я сходжу по підкріплення, — провадив Вез. — Побачимо, як твоя футболістка впорається з Кайлом.

З цими словами він кинув м’яч у дальній кінець печери. Долинув сплеск — м’яч упав у воду.

Іян побіг його діставати, а я стояла на місці, позираючи час від часу на Лілі. Лілі засміялася і, здається, зніяковіла, хоча засоромити її було майже неможливо.