Господиня - Стефані Маєр
— Я поважаю її точку зору. Я поважаю її. І розумію. Але спроба була того варта, — він зітхнув. — Публіка нам ні до чого.
«Про що це він?» — прогарчала Мелані.
Я скривилася. Не люблю, коли вона сердиться. Наскільки вона лютіша за мене!
«Звикай».
Іян поклав руку мені на щоку.
— Я дам тобі час подумати, о’кей? Прояснити свої почуття.
Я спробувала об’єктивно оцінити його руку. Вона ніжно гладила мою щоку. Це було… приємно. Звісно, не так, як тоді, коли мене торкався Джаред, але з обіймами Джеймі також не зрівняти. Якось по-іншому.
— Мабуть, тобі доведеться чекати довго. Знаєш, усе це якось дивно, — мовила я.
— Знаю, — усміхнувся Іян.
Саме тоді я зрозуміла, що хочу йому подобатися. Хоча досі не могла вирішити щодо іншого — його долоні на моєму обличчі, пальців на руці. Однак мені хотілося подобатися йому, хотілося, щоб він думав про мене тільки хороше. Тому я не наважувалася сказати правду.
— Знаєш, мені здається, що справа не в мені,— прошепотіла я. — Це все через тіло Мелані… Вона симпатична, правда ж?
— Так, — кивнув він. — Мелані — дуже симпатична дівчина. Я б навіть сказав — уродлива, — його рука потягнулася до забитої щоки, пальці ніжно погладили шерехату шкіру. — Навіть незважаючи на те, щó я зробив з її обличчям.
За інших обставин я б одразу заперечила, нагадала би, що він тут ні до чого. Але я була така спантеличена, що голова йшла обертом, і я не могла зліпити докупи й двох слів.
Чому мене повинно хвилювати те, що він вважає Мелані вродливою?
«І я так кажу», — мовила Мелані. Очевидячки, не тільки я не могла прояснити власні почуття.
Іян забрав волосся з мого чола і ніжно його погладив.
— Та хай яка вродлива Мелані, вона мені байдужа. Я нічого не відчуваю… до неї.
Від таких слів мені стало легше. І це ще дужче все ускладнювало.
— Іяне, ти не… Ніхто тут не сприймає нас нарізно, як слід було б. Ні ти, ні Джеймі, ні Джеб, — правда полилася сама собою — я не очікувала від себе такої палкості.— Ти не можеш нічого до мене відчувати. Якби ти тримав мене — справжню мене — в руці, тобі би стало бридко. Ти б кинув мене на землю й розчавив підошвою.
Високе чоло Іяна поморщилося, темні брови полізли вгору.
— Я… ні, якби знав, що це ти.
Я невесело всміхнулася.
— А звідки б ти знав? Ми всі однакові, ти не зможеш нас розрізнити.
Куточки його рота полізли вниз.
— Це все через тіло, — повторила я.
— Неправда, — не погодився Іян. — Мене цікавить не обличчя, а вираз на ньому. Не голос, а слова. Не тіло, а те, що в його нутрі. Ти прегарна.
З цими словами він присунувся ближче, став навколішки та знову взяв мене за руку.
— Я ще не зустрічав нікого, як ти.
Я зітхнула.
— Іяне, а що було б, якби я прийшла сюди в тілі Маґнолії?
Він скривився, а тоді засміявся.
— Гаразд. Кмітливе запитання. Не знаю.
— Або в тілі Веза?
— Але ж ти жінка — ти сама казала.
— І на всіх планетах я вибирала стать, яка так чи так мені пасувала. Мені це здавалося… правильним. Але мене могли вживити й у тіло чоловіка — нічого б особливо не змінилося.
— Але ж не вживили.
— Бачиш? Ось до чого я веду. Тіло і душа. В моєму разі це різні речі.
— Мені не потрібне це тіло без тебе.
— Тобі не потрібна я без нього.
Він знову торкнувся моєї щоки і не поспішав забрати руку.
— Але це тіло — частина тебе. Частково — це ти. І якщо ти не передумаєш і не зрадиш нас, то так воно завжди і буде.
Невідворотність кінця. Так, я помру в цьому тілі. Остаточна смерть.
«А я взагалі більше ніколи не житиму», — прошепотіла Мелані.
«Жодна з нас не планувала собі такого майбутнього, хіба ні?»
«Ні. Жодна з нас не планувала зовсім не мати майбутнього».
— Ще один внутрішній діалог? — здогадався Іян.
— Ми замислилися над смертністю.
— Ти могла б жити вічно, якби покинула нас.
— Так, могла б, — зітхнула я. — А знаєш, зі всіх видів, якими мені довелося побувати, люди живуть найменше, якщо не брати до уваги павуків. У вас так мало часу!
— А ти не замислювалася над тим, що… — Іян замовк і схилився наді мною, його обличчя — сніг, сапфіри й чорнило — заслонило собою все. — Що варто на повну використати відведений час? Що треба жити, поки живеться?
