Господиня - Стефані Маєр

— Що таке? — запитав Іян. — Що ти хотів мені сказати, Джареде?

— Дівчина в твоїй кімнаті…— мовив Джаред повільно.

— Так?

— А тіло належить не їй.

— До чого ти хилиш?

Голос Джареда став твердим як криця.

— Руки не розпускай!

— Ревнуєш? — стиха гигикнув Іян.

— Ревнощі тут ні до чого.

— Справді? — тепер у голосі Іяна бринів сарказм.

— Ванда, так би мовити, спілкується з Мелані. І схоже, останнім часом вони… подружилися. Але рішення все-таки приймає Ванда. Уяви, що ти — Мелані. Як би ти почувався на її місці? Коли б це тебе… полонили? Коли б це ти опинився в пастці, а хтось інший наказував твоєму тілу, що робити? Коли б це ти не міг за себе постояти? Хотів би ти, щоб із твоїми бажаннями — принаймні тими, що точно відомі,— рахувалися? Бодай інші люди?

— Гаразд, гаразд. Візьму до уваги.

— Що значить «візьму до уваги»? — не вгавав Джаред.

— Це значить, що я над цим поміркую.

— Нема тут про що міркувати! — гаркнув Джаред. Я легко уявила його обличчя: судячи з голосу, його зуби міцно зціплені, на скронях напнулися жили. — І тіло, і людина, замкнена всередині, належить мені.

— Ти впевнений, що Мелані досі відчуває…

— Мелані завжди буде належати мені. А я завжди належатиму їй.

«Завжди».

Раптом нас із Мелані охопили зовсім протилежні почуття. Вона мало не літала від щастя. А я… ні.

Ми нетерпляче вичікували на продовження розмови.

— А якби з тобою сталося так, — прошепотів Іян, — що тебе запхали в людське тіло, відіслали на чужу планету, але виявилося, що серед своїх ти почуваєшся чужим? Ти така добра… особистість, що хочеш урятувати людину, життя якої забрав, і мало не гинеш, намагаючись повернути її в родину. І зрештою ти опиняєшся серед ворогів, які ненавидять тебе, намагаються завдати тобі болю, вбити, і це повторяється знову і знову… — голос його здригнувся. — І незважаючи на все це, ти цих людей рятуєш і лікуєш. Невже ти не заслуговуєш на життя? Невже не заробив хоча б це право?

Джаред не відповів. У мене на очах виступили сльози. Невже Іян так високо мене цінує? Невже він думає, що я й справді заслужила тут на життя?

— Ти мене розумієш? — тиснув Іян.

— Я… мені потрібно все обміркувати.

— Поміркуй.

— Але все-таки…

Іян голосно зітхнув, перебиваючи його.

— Не напружуйся. Ванда не зовсім людина, незважаючи на людське тіло. Вона трохи інакше реагує на… фізичний контакт, ніж люди.

Тепер сміявся Джаред.

— Це твоя теорія?

— Що тут смішного?

— Вона реагує на фізичний контакт, ще й як, — мовив Джаред і вмить посерйознішав. — У цьому вона людина. Принаймні її тіло.

Моє обличчя палало.

Іян мовчав.

— Ревнуєш, О’Шей?

— Взагалі-то… так. Як не дивно, — в голосі Іяна відчувалася напруга. — Як ти дізнався?

Джаред вагався.

— Це був… такий собі експеримент.

— Експеримент?

— Він не вдався, вірніше, все пішло не так, як я гадав. Мелані мені зацідила, — Джаред ледь чутно засміявся, і я уявила, як у куточках його очей з’явилися зморщечки.

— Мелані… зацідила… тобі?

— Це була точно не Ванда. Треба було бачити її обличчя… Що таке? Гей, Іяне, заспокойся!

— Чи замислився ти бодай на секунду, як їй було в ту мить? — прошипів Іян.

— Мел?

— Ні, йолопе, Ванді!

— Ванді? — перепитав Джаред, цілком збентежений.

— Забирайся звідси. Сходи поїж. І не підходь до мене хоча б кілька годин.

Іян не дав Джареду можливості відповісти. Натомість різко, хоча й тихо, відчинив дверцята, ковзнув у кімнату й причинив по собі двері.

Він розвернувся, й наші погляди схрестилися. Судячи з виразу його обличчя, для нього стало сюрпризом те, що я не сплю. Він здивувався і засмутився. Вогонь у його очах спалахнув, а тоді згас. Іян міцно стиснув губи.

Аж тут він схилив голову набік і дослухався. Я також нашорошила вуха, але Джаред рухався беззвучно. Іян іще трохи зачекав, а тоді зітхнув і плюхнувся на край свого матраца.

— Здається, ми говорили не надто тихо, — мовив він.

— У печерах звук лунає далеко, — прошепотіла я.

Він кивнув.

— Отже… — мовив він зрештою. — І що ти думаєш?

— Що я думаю