Господиня - Стефані Маєр

Коли оголосили кінець гри, Кайл підніс руку, щоб дати Іяну «п’ять», але той пройшов повз, так ніби нічого не помітивши. Тоді Кайл схопив брата за плече й розвернув до себе. Іян струснув Кайлову руку з плеча. Я напружилася: здавалося, от-от почнеться бійка. Кайл замахнувся кулаком, цілячись Іянові в живіт, але той легко ухилився, і я зрозуміла, що Кайл не мав злих намірів. Він засміявся, і його рука потягнулася скуйовдити братову чуприну. Іян відштовхнув руку Кайла — цього разу ледве стримуючи усмішку.

— Чудова гра, братику, — долинули до мене Кайлові слова. — Бачу, не розучився ще.

— Ти бовдур, Кайле! — мовив Іян.

— У тебе розум, у мене краса. Все чесно!

Кайл знову жартома вдарив брата. Але цього разу Іян відбив удар і скрутив руки Кайла за спиною. Тепер він усміхався по-справжньому, а Кайл лаявся і реготав водночас.

Мені це здавалося дуже жорстоким: я зіщулилася, напружено спостерігаючи за ними. Саме тоді в пам’яті спливла картинка зі спогадів Мелані: троє цуценят качаються по траві, дзявкотять і вищиряють зуби, так ніби їхнє найзаповітніше бажання — перегризти горлянку братам.

«Вони просто граються, — підтвердила Мелані.— Братерство глибоко сидить у людському нутрі».

«Так має бути. Так правильно. Якщо Кайл справді не збирається нас убивати, то все буде гаразд».

«Якщо», — повторила Мелані похмуро.

— Зголодніла?

Я підвела погляд, і моє серце тьохнуло. Здається, Джаред досі мені вірить.

Я похитала головою. Мені потрібна була хвилька, щоб підібрати правильні слова.

— Не знаю чому, адже я увесь час просиділа тут і нічого не робила, але я втомилася.

Він простягнув мені руку.

«Тримай себе в руках, — попередила Мелані.— Він просто галантний».

«Гадаєш, я цього не усвідомлюю?»

Я простягнула йому руку, силкуючись стримати дрож.

Джаред обережно допоміг мені звестися на ноги — вірніше, на ногу. Отак я й балансувала на здоровій нозі, міркуючи, що ж робити далі. Він, здається, також не знав, що діяти, проте руки не забрав. Між нами був широкий простір. Я уявила, як стрибатиму крізь печери на одній нозі, й почервоніла. І хоча я не опиралася на Джаредову руку, мої пальці міцно стиснули його долоню.

— Куди тобі?

— Е-е-е… — нахмурилась я. — Здається, біля нор… на складі досі лежить матрац.

Джаред насупився — ідея сподобалася йому ще менше, ніж мені.

Раптом чиясь сильна рука схопила мене за талію.

— Я відведу її, куди треба, — мовив Іян.

На обличчі Джареда була непроникна маска — як завжди, коли він дивився на мене і не хотів, щоб я зрозуміла, про що він думає. Але зараз він дивився на Іяна.

— Ми саме обговорювали куди. Вона втомилася. Можливо, в лікарню?..

Ми з Іяном водночас похитали головами. Після останніх жахливих днів, проведених у лікарні, мені не хотілося повертатися в приміщення, якого я колись так нерозумно боялась. Особливо дивитися на порожнє ліжко Волтера…

— У мене для неї є краща місцина, — мовив Іян. — Ліжка в лікарні тверді, мов камінь, а Ванда вся в синцях.

Джаред досі тримав мене за руку. Чи відчував він, як сильно стиснув мені пальці? Було несила терпіти, але він, здавалося, не усвідомлював цього. А скаржитись я точно не збиралася.

— Може, тобі краще пообідати? — запропонував Джаред Іянові.— Здається, ти зголоднів. А я відведу її, куди ти там хотів…

Іян саркастично гмикнув.

— Я не голодний… Щиро кажучи, Джареде, гадаю, Ванді потрібно щось більше, ніж просто рука. Не знаю… чи ти… здатен їй це дати. Розумієш…

Іян не договорив, нахилився й швидко підхопив мене на руки. Я охнула, коли він ненавмисне зачепив мій бік. Але Джаред не відпускав моєї долоні. У мене вже й пальці почервоніли.

— …на сьогодні з неї досить. А ти йди собі на кухню.

Вони довго дивилися один на одного, а мої пальці вже були бордові.

— Я здатен її донести, — нарешті мовив Джаред тихо.

— Ти впевнений? — виклично зронив Іян. Він витягнув руки зі мною.

Пропонував.

Джаред подивився мені в очі, зітхнув і відпустив мою руку.

«Як боляче!» — вигукнула Мелані. І говорила вона про пекучий біль у грудях, а не про онімілі пальці.

«Вибач. Нічого не можу з собою вдіяти».

«Він не твій».

«Так, знаю».

«Ой».

«Вибач».

— Я піду з вами, — мовив Джаред, коли Іян рушив до виходу з переможною посмішкою на вустах. — Є розмова.

— Як знаєш.

Поки ми простували темним тунелем, Джаред мовчав. Він рухався так тихо, що я не була впевнена, чи він досі йде. Тільки біля освітленого кукурудзяного поля він випірнув поруч.

Він не зронив і слова, поки ми не зайшли в печеру й не залишилися наодинці.

— Як гадаєш,