Господиня - Стефані Маєр
Іян пирхнув.
— Він завжди вихваляється, що вміє дотримати слова. Зазвичай я схильний йому вірити. Але в нашій ситуації… Я не випущу Ванду з поля зору.
— Добре.
— Все буде гаразд, Іяне, — мовила я. — Я не боюся.
— А тобі нічого боятися. Обіцяю — більше ніхто й ніколи пальцем тебе не торкнеться. Тут ти в безпеці.
Було важко відвести погляд від його очей, коли вони ось так палахкотіли. Важко сумніватися в його словах.
— Так, — погодився Джаред, — у безпеці.
Він ступав позаду, і з-за Іянового плеча я добре роздивилася його обличчя.
— Дякую, — прошепотіла я.
Більше ніхто не порушив мовчанки, поки ми не опинилися біля входу в печеру, затуленого червоно-сірими дверцятами.
— Не відчиниш? — мовив Іян Джареду, кивнувши на двері.
Джаред не поворухнувся. На його обличчі знову з’явився непроникний вираз.
— Твоя кімната? Нічого не скажеш, гарну місцину ти вибрав, — мовив Джаред скептично.
— Тепер тут буде кімната Ванди.
Я прикусила губу. Хотіла-бо сказати Іянові, що це не може бути моя кімната, але не встигла: Джаред засипав його запитаннями.
— Де спатиме Кайл?
— Поки що він поживе з Везом.
— А ти?
— Ще не знаю.
Вони витріщилися один на одного оцінювальними поглядами.
— Іяне, це… — почала була я.
— Ой, — перебив він, так ніби щось згадавши… так ніби тільки-но згадав, що тримає мене на руках. — Ти втомилася, правда? Джареде, може, відчиниш двері, будь ласка?
Не мовивши й слова, Джаред щосили смикнув червоні дверцята, й вони вдарилися об сірі.
Крізь щілини в стелі лилося полуденне сонце, і я вперше роздивилася Іянову кімнату. Не така світла й висока, як кімната Джеймі та Джареда, зате пропорційніша. Округла — майже така сама, як моя нора, тільки вдесятеро більша. На долівці лежали два однакові матраци, між ними лишався вузький прохід. Біля стіни стояла невисока дерев’яна шафа; ліворуч на ній виднілася купка одягу, дві книжки й колода гральних карт. Праворуч було порожньо, але судячи зі слідів на поросі, нещодавно там щось таки стояло.
Іян обережно опустив мене на матрац, дбайливо вклав хвору ногу й підбив під головою подушку. Джаред стояв у проході, обличчям до коридору.
— Так добре? — запитав мене Іян.
— Добре.
— У тебе втомлений вигляд.
— Не розумію чому — останнім часом я нічого не робила, тільки спала.
— Твоєму тілу потрібен сон, щоб зцілитися.
Я кивнула. Не варто заперечувати той факт, що повіки злипаються.
— Пізніше я принесу тобі поїсти — ні про що не хвилюйся.
— Дякую. Іяне?
— Так?
— Це твоя кімната, — пробурмотіла я. — І звісно, ти спатимеш тут.
— А ти не проти?
— З якого дива?
— Мабуть, це не така вже й погана ідея. Так я зможу повсякчас за тобою наглядати. Спи.
— Гаразд.
Очі мої вже самі заплющилися. Іян ніжно поплескав мене по руці, а тоді я почула, як він підвівся. За кілька секунд дерев’яні дверцята тихо стукнули об камінь.
«І що це ти робиш?» — з притиском запитала Мелані.
«Що? Що я такс зробила?»
«Вандо, ти… ти зовсім як людина. Ти повинна усвідомлювати, як розтлумачить Іян твоє запрошення».
«Запрошення? — тепер я втямила, куди вона хилить. — Ти неправильно зрозуміла. Це його кімната. Тут два матраци. А вільних приміщень для мене одної немає. Зрозуміло, що доводиться ділити кімнату. Й Іян це усвідомлює».
«Усвідомлює? Вандо, розплющ очі. Він починає… Як мені пояснити тобі так, щоб ти нарешті втямила? Він починає відчувати до тебе те саме… що ти відчуваєш до Джареда. Ну, хіба ти не бачиш?»
Я замовкла.
«Не може бути», — зрештою вичавила я.
— Як гадаєш, те, що сталося сьогодні вранці, вплине на Аарона і Брандта? — тихим голосом запитав за дверима Іян.
— Ти про Кайла?
— Еге ж. Раніше їм… не доводилося нічого робити. Адже Кайл начебто збирався зробити всю чорну роботу за них.
— Я бачу, до чого ти ведеш. Я з ними побалакаю.
— Гадаєш, цього буде достатньо? — запитав Іян.
— Я врятував їм життя. Вони мені заборгували. Якщо я попрошу, вони не відмовлять.
— Поставиш на карту Вандине життя?
Запала мовчанка.
— Ми за нею наглядатимемо, — нарешті мовив Джаред, після чого запала ще довша тиша.
— Йдеш їсти? — запитав Джаред.
— Ні, ще трохи побуду тут… А ти?
