Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
Персонал станції і досі формувався з військових і науковців на паритетних засадах. Перші відповідали за роботу Системи раннього сповіщення, другі займалися астрономією та космологією. Тож суперечки щодо квот часу на використання обладнання для проведення спостережень, які ще три століття тому розпочали доктор Рінгер і генерал Фіцрой, тривали й досі.
Після завершення пусконалагоджувальних робіт і отримання від найбільшого телескопа в історії людства першого детального зображення зірки, що розташовувалася на відстані 47 світлових років, Вінер, астроном команди, був схвильований настільки, наче побачив фото новонародженого сина. На відміну від уявлень пересічних людей, телескопи попередніх поколінь могли лише підвищити рівень світності об’єктів спостереження за межами Сонячної системи. Незалежно від того, наскільки потужним був телескоп, побачити обриси чи форму об’єкта було неможливо. Усі зірки мали вигляд світлих крапок, які при використанні телескопа лише трохи збільшували яскравість. І тільки тепер, із введенням в експлуатацію цього велета, форму зірки можна було роздивитися. Це був диск завбільшки з м’ячик для пінґ-понґу, якщо на нього дивитися з відстані кількох десятків метрів, тож розгледіти хоч якісь деталі годі було й сподіватися, але, хай там як, це був епохальний момент для оптичної астрономії — найдавнішого способу спостережень за зірками.
— Нарешті з очей астрономії прибрали цю давню катаракту, — зі сльозами мовив Вінер.
— Я мушу нагадати вам про головне завдання нашого перебування на станції, — несхвально завважив лейтенант Василенко. — Ми тут у дозорі. У старі часи ми сиділи б на дерев’яній сторожовій вежі, розміщеній на кордоні в пустелі чи на засніженій рівнині. Під пронизливим вітром вдивлялися б у ворожий бік і, побачивши загін кінноти чи танковий клин, розпалили б сигнальне багаття або зателефонували б, аби повідомити про вороже вторгнення… Ви маєте вловити цей настрій і не використовувати станцію спостереження виключно як обсерваторію.
Погляд Вінера перемістився з екрана, на який виводилося зображення з телескопа, на ілюмінатор модуля станції. Усе, що він побачив ззовні, — це кілька брил неправильної форми, які оберталися навколо станції на різній відстані від неї. Це були залишки астероїдів, використаних для виплавляння лінз телескопа. Уламки повільно крутилися у холодному сонячному сяйві, додатково підкреслюючи спустошеність космічного простору. Лейтенант напрочуд вдало описав відчуття перебування на форпості цивілізації.
— Якщо нам таки вдасться помітити рух фотоїда, то, мабуть, найкращим рішенням буде не повідомляти про це Землю, — завважив Вінер. — Наше попередження не матиме жодних позитивних наслідків. Насправді раптова неочікувана загибель — не найгірша доля. А так ми катуватимемо мільярди людей упродовж 24 годин. Це злочин проти людства.
— Якщо це правда, то ми — двоє найбезталанніших людей у світі, хіба ні?
Цієї миті із Генерального штабу Об’єднаного флоту надійшов наказ перепозиціонувати телескоп для спостереження за Трисолярисом. Цього разу Вінер і Василенко не сперечалися, бо астроном теж мав неабияку цікавість до вивчення зруйнованого світу.
По краях лінз замерехтіли сині вогники іонних рушіїв, і вся група почала переміщуватися у просторі. Тепер можна було побачити місцеперебування найвіддаленіших із лінз, і синє світіння вирвало з небуття загальні обриси гігантського телескопа. Десятикілометрова формація продовжувала повільно обертатися, аж поки не відцентрувалася в напрямку Трисоляриса. Зафіксувавши положення у просторі, всі лінзи почали рухатися вперед-назад уздовж осі для фокусування. Зрештою, більшість вогників згасли, і лише кілька їх, немов світлячки, спорадично вихоплювалися з темряви, щоб остаточно налаштувати фокальну відстань телескопа.
Отримане телескопом необроблене зображення трисоляріанської системи на вигляд було бляклим і нецікавим — легкий білий мазок на тлі космосу, що нагадував тендітну пір’їнку в нічному небі. Але після комп’ютерної обробки й масштабування на екрані з’явилася красива туманність. Від моменту вибуху зірки минуло вже сім років, а отже, зображення демонструвало найближчу до нас систему через три роки після вибуху. Під дією сили тяжіння та моменту імпульсу знищеної зірки туманність поступово еволюціонувала від нововиниклої, з гострими радіальними променями, до нечіткого й розмитого скупчення хмар, яке відцентровою силою закручувалося у витончену спіраль. Біля туманності можна було розгледіти дві інші зорі: одну у формі диска, а іншу, більш віддалену, — лише як плямку світла, яка відрізнялася від решти зірок тільки швидкою зміною розташування.
Дві зірки, яким поталанило пережити катастрофу, реалізували мрію сотень поколінь трисоляріан — вони утворили стабільну систему подвійних зір. Проте жодна форма життя не зможе насолодитися їхнім світінням, оскільки вся система перетворилася на непридатну для існування. Як з’ясувалося, знищення тільки однієї зірки з трьох не лише диктувалося чинником ощадливості за теорією Темного лісу, а й мало на меті зловісніший задум: якщо в зоряній системі залишаються зірки, то вони починають безперервно абсорбувати речовину з туманності. Цей процес спричинює викид величезної кількості потужного випромінювання, перетворюючи трисоляріанську систему на плавильний радіаційний котел — мертву зону для всіх форм життя й цивілізацій. Саме таке інтенсивне випромінювання змушує туманність світитися настільки яскраво й чітко.
— Мені це видовище нагадує море нічних хмар, яке я бачив із вершини Емейшань, — сказав Василенко. — Це така гора в Китаї. Спостереження за Місяцем із маківки цієї гори — надзвичайно захопливе видовище. У ту ніч під моїми ногами коливалися хвилі туману, закриваючи все довкола, крім повні, що заливала сріблом увесь світ. Те, що ми бачимо зараз, дуже нагадує ту срібну зливу.
Вінер, вдивляючись у срібне кладовище, розміщене за 40 трильйонів кілометрів звідси, також не міг втримати емоцій.
— Насправді з наукової точки зору термін «знищення» не точний. Ніщо нікуди не зникає. Загальна кількість матерії лишилася незмінною, як і присутність моменту імпульсу. Вона просто набула нових форм і поєднань, немов хтось перетасував колоду карт. Але життя — як флеш-рояль: раз зміниш послідовність карт, і все змінюється.
Вінер іще раз поглянув на зображення й угледів дещо цікаве.
— Боже ти мій, а це що ще в біса таке?! — вигукнув учений, вказуючи на якусь нечітку пляму на відстані приблизно 30 астрономічних одиниць від центру туманності.
Василенко поглянув у вказану точку, але нічого не помітив. Зрештою, це не було дивно, оскільки він не мав великого досвіду астрономічних спостережень. Але з часом йому все-таки вдалося розрізнити на темному тлі невиразний контур, немов хтось грубо намалював посеред нічного неба мильну бульбашку.
— На вигляд щось величезне. Діаметром… приблизно 10 астрономічних одиниць, правильно? Це скупчення космічного пилу?
— Точно — ні. Пил має абсолютно інший вигляд.
— Ти таке бачив раніше?
— Ніхто нічого подібного раніше не бачив. Це щось прозоре з надзвичайно тонкою облямівкою. У телескопи минулого покоління його не було видно взагалі.
Вінер трохи зменшив масштаб, аби краще розуміти взаємне розташування у просторі подвійних зір і туманності та визначити, чи не є побачене наслідком її обертання. Туманність знову перетворилася на крихітний білий острівець посеред безмежної глибини темного неба. Цієї миті він угледів іще один «мильний міхур» на відстані десь у 6000 астрономічних одиниць від Трисоляриса. «Міхур» виявився значно більшим за попередній і мав діаметр близько 50 астрономічних
