Сплячі красуні - Стівен Кінг

Замість робити щось із цим безладом, Дон всівся на «Лей-Зі-Бой»[228] і чудувався, навіщо він узагалі таке вчинив. Хіба його мати була винна в тому, що Джінет Сорлі просто йому перед обличчям вихляла своїм пружним задком, а потім брязнула на нього, коли він всього лиш дозволив їй йому здрочити? Хіба так? Чи в тому, що Дженіс Котс із ганьбою витурила його з роботи? Чи в тому, що Норкросс, той маніжний мозкоправ, підло вдарив його? Ні, мати не мала жодного стосунку ні до чого з цього, та все одно Дон приїхав додому, побачив, що вона спить, дістав з пікапа рушницю, повернувся в хату і вибив геть її сновидіння разом з мозком. За умови, що їй щось снилося… а там — хтозна?

Так, він був у розпачі. Так, він зіткнувся з несправедливістю. І все ж таки, як не було Дону неприємно це визнавати, хай як погано відчувати розпач і несправедливість, не варто було хапатися за рушницю і вбивати власну матір. Це занадто.

Дон пив пиво і плакав. Він не хотів вбивати себе чи сідати в тюрму.

Сидячи на материному дивані, почуваючись спокійнішим з пивом у шлунку, Дон Пітерз второпав, що прибирання може взагалі не становити проблеми. Офіційні органи зараз надзвичайно заклопотані. Справи, від яких за нормальних обставин ти навряд чи міг би відкараскатись — як от підпал — можуть легко прокотити, дякувати Аврорі. Криміналістичні розвідки на місцях злочинів раптом здалися чимось доволі другорядним. Крім того, це ж ціпоньки вовтузяться з усім тим мікроскопнокомп’ютерним лайном. По телевізору так, принаймні.

Він поклав оберемок газет на плиту і ввімкнув пальник. Поки газети займалися, він вхопив пляшку розпалювача для барбекю і побризкав цією рідиною штори, меблі, все, що швидко загориться.

Їдучи від палаючого будинку, Дон зрозумів: є ще дещо, що йому потрібно зробити. Ця справа набагато, багато складніша за розпалювання вогню, але не менш важлива: хоч раз у житті Дону треба якось серйозно розрядитися.

Це правда, що стосунки Дона з жінками незрідка бували напруженими, та треба також визнати, що його стосунки з матір’ю — його найраніші стосунки — мусили бути тим, що загнало його в цей глухий кут. Навіть Норкросс, мабуть, з цим загалом погодився б. Мати виховувала його сама, і він вважав, що вона робила все якнайкраще, але хіба зробила бодай щось його мати для того, щоб підготувати його до таких, як Джінет Сорлі, Ейнджел Фіцрой чи Дженіс Котс? Мати смажила Дону на грилі сендвічі з сиром і пекла для нього спеціальні пиріжки з полуницею у формі НЛО. Вона приносила йому імбирний ель і доглядала його, коли він хворів грипом. Коли Дону було десять років, вона зробила йому з картону й обрізків повсті костюм чорного лицаря, якому заздрив весь четвертий клас — та вся школа!

Усе це було чудово, але, можливо, його мати була занадто доброю. Хіба власна поступлива, згодлива натура Дона не заводила його не раз у халепу? Скажімо, коли та ж Сорлі до нього залицялася. Він розумів, що це неправильно, але все одно дозволив їй себе використати. Він слабак. Всі чоловіки такі, коли доходить до жінок. А деякі — чимало таких, вони навіть… навіть… навіть…

Занадто великодушні!

Так!

Великодушність — це та бомба з годинниковим механізмом, яку вручила йому мати, от вона й вибухнула їй в обличчя. В цьому виявилася справедливість (треба визнати, неймовірно жорстока справедливість), і хоча Дон міг з таким погодитись, він поклявся, що ніколи цього не вподобає. Смерть — це сувора кара за великодушність. Справжні злочинці — це такі як та Дженіс Котс. Нема смерті надто суворої для Дженіс Котс. Він шкодував, що замість усипити її пігулками, йому не випало шансу задушити її. Або перерізати їй горло і дивитися, як вона стікає кров’ю.

— Я люблю тебе, мамо, — промовив він до кабіни пікапа.

Він промовив ці слова так, ніби випробовуючи, чи не вдарять вони рикошетом. Дон повторив це твердження ще кілька разів. А потім додав:

— Я тобі вибачаю, мамо.

Дону Пітерзу дійшло, що він не хоче залишатися наодинці зі своїм голосом. У ньому наче… наче не звучало правоти.

(«Ти впевнений, що це правда, Донні? — питала його мати, коли він був малим і вона вважала, що він бреше. — Милесенький, це свята правда, що ти взяв із вази тільки одне печиво?»)

(«Так, — казав він. — Це свята правда». Хоча це була неправда, і він догадувався, що мати знає, що це неправда, але вона заплющувала на таке очі, і от погляньмо, що їй це наробило. Як там у Біблії про це? «Посієш вітер — пожнеш бурю».)

3

Оскільки на парковці біля «Рипливого колеса» місць увже не було, Дону довелося покинути свою машину при узбіччі далі по вулиці. Дорогою до бару він проминув кількох чоловіків, які стояли на хіднику з кухлями пива, захоплено спостерігаючи велику заграву в горах.

— А ще й в іншому місці горить… здається, це вже десь у самому місті, — зауважив один з них.

Мабуть, мамин будинок, подумав Дон. Можливо, заразом згорить весь сусідній квартал і хтозна скільки сплячих жінок. Декотрі з них добрі, і це сумно, але переважна більшість або шльондри, або фригідні. Завжди або занадто гарячі, або занадто холодні. Отаких-от маємо жінок.

Він отримав чарку і пиво біля шинквасу і знайшов собі місце в кінці довгого стола з поліціантом Террі Кумсом і одним чорним парубком, якого він знав в обличчя зі своїх попередніх вечорів у «Колесі», але чийого імені пригадати не міг. Якусь мить Дон зважував питання, чи міг Террі чути щось про події в тюрмі, про те фальшиве звинувачення, про те, як його підставили тощо. Та якщо Кумс навіть і чув, він був не в тому настрої і стані, щоб з цього приводу щось робити — поліціант сидів напівсонний, з на три чверті порожнім глеком на столі перед собою.

— Ви, хлопці, не проти, якщо я приєднаюсь? — голосно, щоб перекрити галас у барі, запитав Дон.

Ці двоє похитали головами.

У досить великому, щоб вмістити сотню людей, приміщенні бару зараз, о третій годині ранку, десь стільки ж і перебувало. Втім, жінок було лише кілька, більшу частину натовпу складали чоловіки. Ясно було, що за наявних обставин небагато жінок воліють глитати депресанти. Тусувалися також недоречні тут кілька підлітків зі збентеженими, розпашілими обличчями.