Сплячі красуні - Стівен Кінг

Коли Джінет спробувала уявити собі Рі живою, все, що вона знайшла чіткого, були кілька моментів з цього ранку.

«А я кажу, неможливо не зважати на квадрат світла».

Клодія зітхнула чи простогнала, чи схлипнула, а може, зробила все це одночасно.

— Ох, Господи Ісусе, — промовила вона своїм задавленим хрипом. — Мені так жаль.

Джінет прикрила Рі повіки. Так стало краще. Вона дозволила своєму пальцю потерти маленький край шрамованої ділянки на лобі Рі. Хто це зробив тобі, Рі? Я надіюсь, що той, хто це зробив, ненавидить сам себе і сам себе карає. Або, що він уже мертвий, а це майже напевне був він. На дев’яносто дев’ять відсотків. Повіки дівчини були блідішими за решту її пісочного кольору шкіри.

Джінет низько нахилилася до вуха Рі.

— Я ніколи не розповідала нікому того, що розповідала тобі. Навіть доктору Норкроссу. Дякую за те, що слухала. А тепер спи добре, серденько. Прошу, спи добре.

10

Підпалений фрагмент покриву підлетів у повітря, вигинаючись помаранчевим і чорним. Він не спалахнув. Розквітнув — єдине слово, годяще для того, як він розкрився, полум’я було значно більше за пальне.

Ґарт Флікінджер, тримаючи сірник, яким він підпалював обрізок павутиння, позадкував, вдарившись об кавовий столик. На столику посунулось його медичне знаряддя, кілька інструментів зі стуком упали на підлогу. Френк, дивлячись на це від дверей, присів і швидко кинувся навкарачки до Нани, щоб прикрити її.

Полум’я сформувалося у вируюче коло.

Френк накрив дочку своїм тілом.

Полум’я сірника в руці Флікінджера досягло його пальців, але він продовжував його тримати. Френк відчув запах горілої шкіри. У сяйві полум’яного кола, яке висіло в повітрі під стелею вітальні, ельфійські риси обличчя доктора немов роз’єднались, наче їм хотілось — що було цілком зрозуміло — втекти.

Бо полум’я не горить таким чином. Полум’я не лине в повітрі. Полум’я не крутиться колами.

Цей останній експеримент із павутинням надав переконливу відповідь на питання «Чому?», і відповідь була такою: тому що те, що відбувається, не з тутешнього світу, і не може бути зціленим медициною тутешнього світу. Усвідомлення цього було ясно написане на обличчі Флікінджера. Френк подумав, що те саме, либонь, читається й на його обличчі.

Полум’я впало долі пульсуючою брунатною масою, яка розпорошилася на сотні крихт. Нетлі спурхували в повітря.

Нетлі злітали до люстри, вони тріпотіли під плафоном, билися в кутах стелі, випурхували крізь прохід у кухню; нетлі, танцюючи, підлетіли до стіни з репродукцією Христа, який іде по воді, і всілися на краях рами; одна нетля беркицьнула з повітря, приземлившись на підлозі поблизу простертого на Нані Френка. Флікінджер поповз рачки у протилежному напрямку, в бік передпокою, з безугавними криками (з верещанням, якщо точніше), вся його врівноваженість зруйнувалася.

Френк не рухався. Він не відривав очей від одної єдиної нетлі. Вона була кольору тих, на яких ти ніколи не звернеш уваги.

Нетля підповзала ближче. Френкові було страшно, насправді він страшенно злякався цієї крихітної істоти, яка навряд чи важила більше нігтя і була живою тінню німоти. Що вона з ним зробить?

Будь що. Хай робить з ним все, що їй забажається — тільки б не скривдила Нану.

— Не торкайся її, — прошепотів Френк.

Обнімаючи зараз свою дочку, він відчував її серцебиття і її дихання. Цей світ зазвичай викручувався Френкові з рук, роблячи його неправим або дурним, коли він хотів бути правим і добрим, але боягузом Френк не був. Він був готовий вмерти за свою маленьку дівчинку.

— Якщо тобі хтось потрібен, можеш забрати мене.

Дві краплинки чорнила на брунатному шевроні тільця нетлі, її очі зазирнули в очі Френку, а звідти — йому в голову. Він відчув, як вона бозна-як довго літає всередині його черепа, сідаючи на його мозок, волочучи свої гострі лапки там по каналах, наче хлопчик на камені посеред струмка, який волочить ломаку крізь воду.

І Френк ще тісніше обняв свою дитину.

— Прошу, візьми мене замість неї.

Нетля спурхнула геть.

11

Клодія — та, що Фігура Динаміт — пішла. Офіцер Лемплі запропонувала дати Джінет побути хвилину самій. Тепер вона могла поговорити з реальною Рі. Чи з тим, що від неї залишилось. Вона шкодувала, що не розказала Рі всього цього тоді, коли Рі ще була жива.

— Що трапилося… я не певна, було то вранці чи вдень, чи під вечір, але ми кумарилися вже кілька днів. Нікуди не виходили. Замовляли, і нам привозили. В якийсь мент Дейміен припалив мене сигаретою. Я лежу на ліжку, ми обоє дивимося на мою голу руку, і я питаю: «Що ти робиш?» Біль наче в іншій, віддалений від мого мозку кімнаті. Я навіть не поворухнула рукою. А Дейміен каже: «Перевіряю, чи ти реальна». У мене досі є той шрам, розміром з пенні, бо він давив так сильно. «Задоволений? — запитала я. — Ти віриш, що я реальна?» А він каже: «Йо, але я ненавиджу тебе ще дужче через те, що ти реальна. Якби ти дала мені вилікувати це коліно, нічого цього не трапилося б. Ти ще та злобна курва. І я тебе нарешті розкусив».

Рі промовила: «Це так страшно».

— Так. Страшно було. Тому що Дейміен говорив це з таким виразом, ніби це велика новина і він радий про неї дізнатися і передати світу. Він був наче ведучий якогось нічного ток-шоу на радіо, який підігрує банді своїх слухачів, тим психам із безсонням. Ми в спальні, і штори затулені, і там нічого не милося вже багато днів. Електрики нема, бо ми за неї не заплатили. Пізніше, я не знаю через який час, я знаходжу себе в кімнаті Боббі, сиджу там на підлозі. Його ліжко ще там, але інших меблів, крісла-гойдалки і бюро вже нема. Дейміен продав їх комусь за малі гроші. Може, мене врешті попустило, може, то було через сигаретний опік, але мені стало так сумно, так жахливо, і так… наче я роззирнулася, а кругом чужина і дороги додому нема.

Рі промовила: «Я знаю це відчуття».

— Та викрутка, ну… з жалом «метелик» викрутка. Той парубок, який купив крісло-гойдалку, мабуть, відкручував нею від нього основу, а потім забув її забрати з собою. Це на мій здогад так. Я знаю,