Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна
Глава 12
Коли цього разу Славія принесла мені вечерю, я перестала по-дитячому вередувати і з апетитом поїла. Сили мені ой як знадобляться, якщо хочу врешті втекти! Ловила себе на тому, що намагаюся вловити кроки альфи, очікуючи, що він прийде до мене на ніч. Власні думки з цього приводу бентежили. Я водночас не хотіла і хотіла, щоб він прийшов. Як же все складно між нами!
Не прийшов. Годинник показував о пів на дванадцяту, а я все не могла заснути. Крутилася з боку на бік і повсякчас дивилася на двері. Чому мене так вразило, що він не прийшов? Я навіть вдалася до своїх можливостей перевертня, щоб зрозуміти, чим Яров зараз займається. Чула важкі кроки за третіми звідси дверима. І в мене навіть сумнівів не виникало, хто це там ходить. Ярову так само не спиться, як і мені. Цікаво, чим це викликано? Не встигла самовдоволена посмішка наповзти на обличчя, як вовчиця в мені нашорошилася і видала приглушене гарчання.
Запах Ярова. Він змінився. Тепер став лише звірячим. Він перекинувся?!
Перш ніж усвідомила розумом, що і навіщо роблю, зіскочила з ліжка і кинулася до вікна. Встигла помітити, як велика чорна тінь вистрибнула з вікна другого поверху і пружно приземлилася на подвір’я. Потім з швидкістю блискавки кинулася до лісу.
Моя вовчиця знову загарчала і заметушилася. Я відчувала її занепокоєння, і це посилювало моє власне.
Якого дідька його потягнуло до лісу? Долали погані підозри. Чи не на зустріч з сексуально стурбованою альфа-вовчицею подався? Вирішив, що чим постійно осаджувати неприступну фортецю, краще скористатися тим, що наполегливо пропонують самі?
От сволота! Всередині усе заклекотіло від люті. Я нервово ходила по кімнаті, стискаючи й розтискаючи кулаки. Свідомість іноді прорізала цілком навіть розумна думка: а чому мене взагалі непокоїть, де і з ким проводить вільний час Яров. Але ця розумна думка не допомагала впоратися з лише зростаючим гнівом.
А уява послужливо малювала яскраві картинки. От вовк Ярова наздоганяє вовчицю Любори, і вони... Потім перетворюються в людей і знову... Дідько! Почула, як з моїх губ зривається гарчання і мигцем глянула в дзеркало, повз яке якраз проходила в черговий раз. Очі спалахнули бурштиновим блиском.
Наступної миті сталося щось неймовірне. Тіло раптом почало викручувати. По ньому ніби пробігали електричні розряди. Принаймні, таке відчуття виникало. Воно витягувалося, подовжувався в одних місцях і коротшало в інших.
Перш ніж взагалі усвідомила, що відбувається, побачила в дзеркалі граційну вовчицю з медово-золотавою шерстю. А потім тіло перестало слухатися, капітулювавши перед моєю звірячою сутністю.
Вовчиця понеслася до відчиненого вікна і вистрибнула назовні. М’яко приземлилася на лапи і, ні миті не зволікаючи, помчала по сліду запаху, який манив її, немов магніт. Я марно намагалася повернути контроль над властним тілом – уперта тварина гарчала і наполегливо засувала мене назад. Хай йому грець! Як же перевертні контролюють це?! От Яров непогано порався зі своїм звіром! Чому ж я не можу?! Або моя вовчиця зараз в такому стані, що інстинкти пригнічують все?
Усвідомивши, що вона біжить за альфою, я мало не завила. Уявляю собі, як відреагує Яров, коли це зрозуміє! Так, з цим звіром треба щось робити! Терміново! Інакше потім я навіть в очі проклятому перевертню не наважуся подивитися!
Підкоряючись моєї волі, вовчиця все ж зупинилася і жалібно заскиглила, хитаючи мордою.
Правильно, ось так! Стій, клята тварюка! Це я буду тобою командувати, а не ти мною!
Дідько! Вовчиця знову зірвалася з місця і з подвійним запалом помчала за Яровим. Запах вовка посилювався з кожною хвилиною. Я з люттю загарчала всередині, коли довелося вистрибнути на невеликий відкритий простір. Величезний чорний вовк стояв там, спрямувавши пильний погляд в мою сторону.
Один.
Жодних стурбованих вовчиць поруч із ним не було. Моя ж звіряча сутність протяжно завила і пригнулася до землі. В такому стані поповзла до альфі, притискаючи вуха і всім виглядом демонструючи покірність. Що ж ти робиш, дурепо?! Не смій перед ним принижуватися! Я мало не вила всередині, не в силах узяти контроль над своїм звіром.
Вовк Ярова теж завив. Не погрозливо, а немов вітаючи. І від звуку його голосу все в моїй вовчиці тріпотіло, розгоралося жарким вогнем.
Альфа наблизився до мене, повільно обійшов, обнюхуючи і проводячи мордою по тілу вовчиці. Знову протяжно завив і обережно прикусив за загривок. Боляче не було взагалі, він навіть не поранив. Від цього жесту по тілу прокотилася бурхлива хвиля.
Так, досить! Треба це припиняти, а то моя вовчиця зараз дозволить йому все, що він забажає. Зовсім не рахуючись з тим, що при цьому відчуваю я! З важкістю, але все ж вдалося взяти тіло під контроль. І я дала йому команду трансформуватися назад.
Нестерпно довгі секунди, коли здавалося, що мені це не вдасться. Але потім виникло знайоме відчуття електричних розрядів. І незабаром я вже стояла на карачках в людській подобі. Важко дихала і намагалася придумати, що робити. Як пояснити Ярову те, що пішла за ним.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно