Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

 – Навіщо ти взагалі пішла сьогодні до лісу?

Я зраділа, що питання поставлено Люборі, а не мені. Сама б від сорому згоріла, якби довелося пояснювати! Хоча не факт, що вже в наступну хвилину про те ж не спитають мене саму.

– Побігати хотіла, – вона відвела очі, не витримавши важкого погляду Ярова.

– Кажи мені правду!

– Пішла за тобою, – зітхнула Любора і подивилася на нього очима побитої собаки.

– Хіба я неясно висловився щодо цього? – процідив альфа. – Між нами все скінчено. Що в цих словах було незрозумілого?!

– Я сподівалася... Я думала... – бубоніла альфа-вовчиця, кусаючи губи. – Ти вже третю ніч на самоті йшов з дому. Значить, ця... – вона сердито зиркнула на мене, – тебе не задовольняла. Ось я і зважилася…

Яров пробурмотів щось нерозбірливе і роздратовано махнув рукою.

– Іди додому, Люборо. І більше не смій наближатися до мене або моєї жінки, поки я сам не дозволю!

Обличчя дівчини болісно спотворилося, але опиратися вона не наважилася. Рушила назад, на ходу обертаючись у вовчицю.

А ось тепер моя черга отримувати ляпаси! – подумала приречено. Я спідлоба дивилася на альфу, готова будь-якої миті випустити голки, немов їжак. Не збираюся покірно щось лепетати, як це робила Любора! Не дочекається!