Мала - Олекса Мун (Alexa Moon)

Вета

Цей світанок я зустрічала з чашкою кави, сидячи на підвіконні. Я не спала всю ніч. Зі мною таке вперше…

Матвій пішов, як і обіцяв. Як тільки ввімкнули світло, він зник, залишивши по собі дюжину питань та нескінченну тривогу. Я досі відчуваю його дотики на шкірі. Я наскрізь пропахла незнайомим запахом і не можу змусити себе залізти в душ, щоб змити його.

Як мені тепер поводитися? Я ж зі сорому згорю, зустрінься він мені в ліфті або на вулиці. Не зможу  більше дивитися йому в очі, або залишитися з ним наодинці.

Навіть зараз, я не можу спокійно заплющити очі, бо там сховався він. Він глибоко заліз у голову. Заліз під шкіру, як і хотів.

Матвій так жадібно торкався, так пристрасно цілував... У мене не залишалося жодного шансу. Просто захотілося плисти за течією. Відчувати, адже ніколи я подібного не відчувала. Не відчувала себе настільки гарною, настільки бажаною.

Вчора сталося справжнє помутніння. А зараз, докори совісті обгладжують мої кістки, натякаючи, що горіти мені в пеклі.

Чому так? Адже я нікому не зраджувала. Напевно, тому що моє серце пропустило удар побачивши іншого… і це неправильно.

Я мало не поклала життя до ніг зрадника. Не змарнувала життя на людину, яка не цінує мене. Я для нього забула про себе. Думала, що роблю правильно. Не хотіла соромити його, хотіла відповідати, а за підсумком виявилася тупою вівцею. Я й справді тупа вівця.

Тому що, коли я думаю про Єфима в грудях, досі розповзається тупий біль. Мозок гарячково підкидає приємні спогади, тягнучи в задушливу безодню, де все та ж совість змушує усвідомити, що я сама винна. Просто Єфим зірвався. Просто у нього не витримали емоцій й висловив усе, що накипіло у грубій формі. Відчув ревнощі.

Як би я вчинила на його місці?

Та ні як… я зрозуміла б його ситуацію. І в жодному разі не кричала на нього. Я не та людина. Чи мені просто не належить за статусом?

Це так складно...

Чому раптом все стало таким складним й потонуло у пітьмі? Як тепер вибратися з цієї темряви?

Як уникнути нових зустрічей з Матвієм? Як позбутися відчуття, що з ним мені спокійно, хоча я не повинна цього відчувати. Чому мене не залишає відчуття, що як раніше не буде ніколи?

Мені нестерпно перебувати віч-на-віч із власними думками, тому я поспіхом намагаюся привести себе до тями та збігаю з квартири.

У мене є ключі від квіткового бутика. Думаю Лера не буде проти, якщо я прийду раніше. Але для початку, мені потрібно вийти на вулицю, а це ще те випробування. Головою я розумію: навряд чи зіткнуся з Матвієм, але це чортове шосте почуття, що баламутить воду, змушує мене нервувати. Це все воно.

Так! Стоп! Чого я боюсь? Мені соромно? Чи я боюся зізнатися собі, що я зазнала симпатії до нього? А це категорично заборонено!

Чому? На жаль, на це запитання у мене немає відповіді...

Я виходжу з квартири та якомога тихіше зачиняючи за собою двері. Повільно, беззвучно провертаю ключ у замковій свердловині й кілька секунд вагаюся з вибором: ліфт чи все-таки сходи? Ліфт перемагає.

Натягнувши шапку на обличчя і закутавшись у куртку, я затамувавши подих, чекаю доки ліфт доповзе до першого поверху.

І тільки на вулиці видихаю…

Дурна ситуація, я визнаю це. Але нічого не можу з собою вдіяти. Коли змила з себе запах Матвія, я зрозуміла, що потрібно його уникати деякий час. Вода змила його запах, а час змиє решту.

***

— І ти уявляєш, який він цап? Каже: давай чек навпіл ділити! Я не те, що була здивована, я просто охреніла від його слів!

Вже другу годину Ліда розповідає мені про своє найгірше побачення в її житті. Дівчина не пропускає жодної дрібниці, невпинно доказує мені який цей Віталя негідник. За цей час я встигла не лише її роботу зробити, а й свою.

Ні, я не гніваюсь на неї. Навпаки, своїм балаканням вона допомагає мені відволіктися від власних проблем.

Двері з брязкотом відчиняються та у квітковий зал залітає Валерія. На ній немає обличчя. Бліда, злякана, очі почервоніли та опухли.

Проігнорувавши нашу присутність, на ходу роздягаючись і відкидаючи речі убік, вона підіймається до свого кабінету.

За нею зайшов учорашній хлопець. Його кам'яне обличчя не відображає жодної емоції, але поза розслаблена. Окинувши поглядом зал, Арон на мить затримується на мені. Коротко кивнувши, крокує за Лерою.

— Що трапилося? — шепочу, проводжаючи поглядом хлопця.

— А ти не знаєш? — змовницьки вимовляє Ліда, так само розглядаючи незнайомця. — Аварія в центрі на днях сталася, а може то був навмисний підрив. Ти не чула нічого про це?

— Ні! — мотаю головою.

— Ти взагалі читаєш новини? — осудливо дивиться на мене. — Я тобі сторінку в інсте скину, там усі свіжі новини нашого міста.

— Останнім часом якось не до новин, а що з тією аварією? До чого тут Валерія?

— Пройшла чутка, що в машині був депутат. Її депутат, — киває у бік сходів, якими щойно збігла Лера. — Летальний випадок.

— О Боже! — з жахом прикриваю рота долонею. — Який жах.

— Так-так… швидше за все Валерія через це така похмура. Мені ще інше цікаво. Що це за кадр і чому він останніми днями в'ється біля неї? Як не побачу їх разом, так вони постійно гарчать один на одного.

Не знаю, кадр він чи ні, але «дякую» я маю йому сказати. Якби вчора Арон не підійшов до нас, невідомо, чим би все закінчилося.

У кишені мого фартуха дзвенить телефон, і я сіпаюся від несподіванки. Моя інтуїція чомусь підкидає мені ім'я конкретної людини. Єфим. Я переконуюсь у тому, що вона не бреше, коли дивлюсь на екран.
Скидаю виклик.

За секунду екран знову спалахує.

— Сходіть, купіть їй валеріанки чи ще чогось заспокійливого, — звідки з'являється Арон та дивиться на мене. — Я не маю ні часу, ні найменшого бажання стирчати тут увесь день та заспокоювати вашу господиню.

Хлопець кладе на стіл велику купюру та зникає за вхідними дверима.

— Нічого собі, — підхопивши двома пальцями папірець, Ліда вдоволено присвистує. — І де Лера бере таких багатеньких? Один гарніший за інший.